Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 грудня 2020 року

у справі«Беркман проти Росії»[1]

за заявою № 46712/15

Щодо обов’язку держави сприяти проведенню запланованих мітингів ЛГБТІ-спільноти, стримуючи гомофобні прояви опонентів

Фабула справи: Заявниця скаржилася на незабезпечення російською владою мирного проведення публічного мітингу, присвяченого Дню каминг-аут та на те, що її арешт, вивезення з місця події та подальше затримання у міліцейському відділенні були свавільними та незаконними і що вони становили дискримінацію щодо неї на підставі її підтримки ЛГБТІ-спільноти.

27 вересня 2013 року група правозахисників ЛГБТІ спільноти повідомила владу Санкт-Петербурга про свій намір провести зустріч з нагоди Дня камінг-аут (щорічного дня поінформованості ЛГБТІ) 12 жовтня 2013 року на Марсовому полі, великій площі в центрі міста. Для забезпечення громадського порядку під час мітингу було направлено близько 540 поліцейських, включаючи працівників підрозділів спеціального призначення. Схоже, посилена безпека була обумовлена ​​у світлі очікуваних сутичок з оппонентами. Приблизно о 13:00 Заявниця прибула на місце, щоб взяти участь в підготовці заходу. За її словами, учасникам (близько двадцяти-тридцяти осіб) зібратися не вдалося, так як місце блокували понад 100 агресивних контр-демонстрантів. Багато з них були в національних костюмах і озброєні батогами. Вони ображали учасників мітингу, штовхали і били їх. Учасники звернулися за допомогою до співробітників міліції, але ті не відреагували. О 15:15 співробітники міліції оточили групу з дванадцяти демонстрантів, в тому числі Заявницю, і заявили, що вони порушують громадський порядок, використовуючи нецензурну лексику в громадському місці. Потім учасникам наказали пройти до поліцейського автобусу і відвезли до центрального відділення міліції. Заявниця утримувалася під вартою у відділенні міліції за статтею 27.3 КпАП з 14:30 приблизно до 18:30. За її словами, близько 18:00 співробітники міліції почали складати протокол адміністративного затримання і протокол про адміністративне правопорушення. Справу Заявниці було передано до суду, який 8 листопада 2013 року припинив адміністративне провадження проти неї за відсутністю доказів її провини. 12 лютого 2014 року Заявниця подала позов до суду, оскаржуючи законність свого арешту і утримання під вартою у відділенні міліції. Пізніше, в невстановлену дату, вона розширила свій позов, стверджуючи, що влада не змогла забезпечити особисту безпеку учасників публічних зборів 12 жовтня 2013 року. 23 жовтня 2014 року суд розглянув позов Заявниці по суті і відмовив в його задоволенні. Дане рішення було залишено без змін після оскарження в апеляційній та касаційній інстанціях.

Правове обґрунтування: у контексті статті 11 Конвенції Суд часто наголошував, що плюралізм і демократія будуються на справжньому визнанні та повазі різноманітності. Гармонійна взаємодія людей та груп з різною ідентичністю є надзвичайно важливою для досягнення соціальної згуртованості (див. Горзелик та інші проти Польщі, №44158/98, §92, 17 лютого 2004 року; Ідентоба та інші проти Грузії, №73235/12, п.93, 12 травня 2015 року; і Бейзарас і Левікас проти Литви, №41288/15, п.107, 14 січня 2020 року). Посилаючись на ознаки «демократичного суспільства», Суд надав особливого значення плюралізму, толерантності та широкій свідомості. У цьому контексті він постановив, що, хоча окремі інтереси іноді повинні бути підпорядковані інтересам групи, демократія не означає просто, що думки більшості повинні завжди переважати: повинен бути досягнутий баланс, який забезпечує справедливе та належне ставлення до меншин та уникає будь-якого зловживання домінуючим становищем (див. Янг, Джеймс та Вебстер проти Сполученого Королівства, 13 серпня 1981 року, Серія А № 44, с. 25, §63; Сьоренсен та Расмуссен проти Данії [ВП], №52562/99 та 52620/99, §58, ЄСПЛ 2006 ‑ I). ​​Держава повинна виступати головним гарантом принципів плюралізму та толерантності. Отже, справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може бути зведена до простого обов'язку держави не втручатися: суто негативна концепція не буде сумісною з ціллю та метою статті 11 Конвенції. Це положення іноді вимагає вжиття позитивних заходів, навіть у сфері відносин між особами, якщо це необхідно (див. Уілсон і Національна спілка журналістів та інші проти Сполученого Королівства, №30668/96, 30671/96 та 30678/96, § 41, ЄСПЛ 2002-V; Ураніо Токсо проти Греції, №74989/01, 20 жовтня 2005 року). При користуванні правами і свободами, гарантованими Конвенцією, стаття 14 забезпечує захист від різного поводження без об'єктивного та розумного обґрунтування осіб, які перебувають у подібних ситуаціях (див. Барден проти Великобританії, №13378/05, §60, ЄСПЛ 2008 року). Заборона, що випливає зі статті 14, також породжує позитивні зобов'язання для Договірних Держав проводити необхідні розмежування між особами чи групами, обставини яких суттєво відрізняються. У справі «Ідентоба» (цитоване вище, §§ 81 та 100) Суд вирішив, що держава порушила свої зобов'язання за принципом недискримінації через неможливість захистити демонстрантів від гомофобного насильства та розпочати ефективне розслідування.

Висновки: пасивна поведінка працівників міліції на початковому етапі, очевидна відсутність будь-яких попередніх заходів (таких як офіційні публічні заяви, що пропагують толерантність, моніторинг діяльності гомофобних груп або організація каналу зв'язку з організаторами заходу) та подальші арешти у зв’язку із ймовірними адміністративними правопорушеннями демонструють, що працівники міліції турбувались лише охороною громадського порядку під час заходу і що вони не вважали необхідним сприяти проведенню мітингу. Національні суди, які розглядали справу Заявниці, поділяли однаково вузький погляд на позитивні зобов'язання держави за Конвенцією. Суд не задоволений таким підходом. Демонстрація може дратувати або ображати осіб, які виступають проти ідей або тверджень, які вона намагається просувати. Однак учасники повинні мати можливість провести демонстрацію, не боячись, що вони будуть піддані фізичному насильству з боку їх опонентів. Отже, справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може бути зведена до простого обов'язку держави не втручатися. Виконання державою своїх позитивних зобов'язань за Конвенцією у цій справі повинно оцінюватися з урахуванням предмету зборів. Ці зобов'язання мали першочергове значення у цій справі, оскільки Заявниця, а також інші учасники Дня камінг аут належали до меншості. Вони дотримувались непопулярних у Росії поглядів і, отже, були вразливими до віктимізації, особливо з огляду на історію суспільної ворожості до ЛГБТІ-осіб в Росії. Гомофобний відтінок виступу контр-демонстрантів та їх поведінки був очевидним для влади. Однак це не було належним чином розглянуто. Відповідно, влада не змогла належним чином сприяти проведенню запланованого заходу, стримуючи гомофобні словесні напади та фізичний тиск з боку демонстрантів. Внаслідок пасивного ставлення органів внутрішніх справ, учасники заходу, які борються проти дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, стали жертвами гомофобних нападів, яким влада не змогла запобігти або адекватно управляти ними. З огляду на те, що поведінка Заявниці носила явно ненасильницький характер, Суд вважає, що причини, на які посилаються національні органи влади під час арешту, були недостатніми, щоб виправдати те, що Заявниці було заборонено продовжувати брати участь у події.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність через арешт Заявниці (п.1 ст.5 Конвенції), свобода зібрань та об’єднань в частині позитивних зобов’язань держави (ст.11 Конвенції), взятої окремо та у поєднанні із порушенням заборони дискримінації (ст.14 Конвенції), свобода зібрань та об’єднань в частині негативних зобов’язань держави (ст.11 Конвенції), відсутнє порушення заборони дискримінації, пов’язаної з негативними зобов’язаннями, передбаченими статтею 11 Конвенції (ст.14 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, заборона дискримінації, порушення громадського порядку, адміністративне правопорушення, свобода мирних зібрань