Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 листопада 2020 року

у справі «Навальний і Гунько проти Росії»[1]

за заявою № 75186/12

Щодо опору затриманого під час арешту як передумови для застосування до нього фізичної сили

Фабула справи: Заявники скаржились на те, що їх арештз подальшим затриманням на ніч у міліції був незаконним та свавільним. Під час арешту першого заявника міліціонер нібито застосував надмірну фізичну силу.

Заявники взяли участь у демонстрації 6 травня 2012 року на Болотній площі. Вони були заарештовані на місці події та доставлені до відділу міліції, де відносно них було складено протоколи про вчинення адміністративного правопорушення. Після нічного затримання заявників було доставлено до суду та притягнуто до адміністративної відповідальності.

Сторони погодились з тим, що під час арешту першого заявника та передачі його до відділення міліції один із працівників міліції з силою викрутив йому руку з такою силою, що змусив його кричати. Однак сторони не погодились щодо того, чи це було необхідним. Перший заявник заявив, що це не було виправдано, оскільки він не чинив опору поліції, і стверджував, що єдиною метою, яку переслідував поліцейський, було заподіяння йому фізичного болю. Посилаючись на відеозапис, Уряд стверджував, що в коментарях поліцейських вказується, що руки першого заявника були підняті вище, коли він чинив опір слідуючи за поліцією. Вони не вважали таке застосування сили надмірним.

Правове обґрунтування: стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона абсолютно забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки жертви. Щодо особи, яка позбавлена ​​свободи або, в цілому, стикається з працівниками правоохоронних органів, будь-яке звернення до фізичної сили, яке не було суворо необхідним внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність і є порушенням права, викладеного у статті 3 (див. Буїд проти Бельгії, №23380/09, §§100-101, 28 вересня 2015 року). Що стосується звернення до фізичної сили під час арешту, стаття 3 не забороняє застосовувати силу для здійснення законного арешту (див. Анненков та інші проти Росії, №31475/10, п.79, 25 липня 2017 року). Однак така сила може бути використана лише у разі необхідності та не повинна бути надмірною (див. «Іван Васильєв проти Болгарії», №48130/99, п.63, 12 квітня 2007 року). Тягар доказувати, що це було так, покладається на уряд (див. Рехбок проти Словенії, №29462/95, п.53, 21 січня 2016 року).

Висновки: Суд повинен визначити, чи було застосування фізичної сили "суворо необхідним", беручи до уваги поведінку Заявника. З наявних у Суді матеріалів не випливає, що обставини, пов’язані із застосуванням сили під час арешту першого заявника, були встановлені та проаналізовані під час попередньої перевірки, проведеної в результаті його скарги. Влада обмежилася проведенням цієї перевірки та відмовилася розслідувати передбачуване жорстоке поводження у кримінальному провадженні. Арешт першого заявника здійснювала група добре екіпірованих співробітників міліції. Поки вони доставляли першого заявника, який був один, згідно з відеокадрами, він не чинив жодного видимого опору. З огляду на вищезазначені міркування, Суд дійшов висновку, що не було переконливо доведено, що застосування фізичної сили з боку міліції було суворо необхідним завдяки поведінці самого першого заявника. Таке застосування сили принизило людську гідність першого заявника. Більше того, подія, про яку йдеться, відбувалася публічно у присутності великої кількості людей, про що повідомлялося в ЗМІ.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (ст.6 Конвенції), свобода зібрань та об’єднання (ст.11 Конвенції).

Ключові слова: незаконний арешт, приниження людської гідності, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, свобода зібрань та об’єднання