Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 лютого 2001 року

у справі«Люка проти Італії»

за заявою № 33354/96

Щодо розв’язання протиріччя між правом підсудного мовчати та правом співучасника брати участь в його допиті

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим, і стверджував, що він був засуджений на підставі заяв особи, в допиті якої він не мав можливості прийняти участь.

Н. і К. були затримані поліцією та в них було вилучено кокаїн. Н., надавши спочатку показання в якості свідка, повідомив, що Заявник пообіцяв їм через декілька днів продати 500 гр кокаїна. Проти Заявника та декількох інших співучасників було порушено кримінальне провадження щодо незаконного обігу наркотичних засобів, Н. притягався за незаконне зберігання. Під час розгляду справи Н. відмовився давати показання. Адвокати інших обвинувачених оспорювали це його право, оскільки його реалізація порушувала принцип змагальності процесу. Суд відхилив як явно необґрунтовані заперечення щодо неконституційності цього положення та наказав зачитати протоколи заяв, зроблених Н. прокурору. Суд зазначив, що передбачене законом право на мовчання має на меті захистити обвинуваченого, від якого не мають права вимагати заяв, які можуть бути використані в якості доказів проти нього. Крім того, правило про те, що заяви, зроблені під час попереднього розслідування, можна читати та використовувати, було встановлене самим Конституційним Судом у своєму рішенні. За результатами розгляду кримінального провадження Заявника було засуджено до восьми років чотирьох місяців позбавлення волі та штрафу. Суди апеляційної та касаційної інстанції залишили скарги Заявника без задоволення.

Правове обґрунтування: оскільки вимоги пункту 3 статті 6 слід розглядати як окремі аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6, Суд розглядатиме скарги відповідно до цих двох положень, взятих разом (див. Ван Мехелен та інші проти Нідерландів, рішення від 23 квітня 1997 року, Звіти 1997-III, с.711, п.49). Докази, як правило, повинні бути представлені на відкритих слуханнях у присутності обвинуваченого з метою змагальної аргументації. З цього принципу є винятки, але вони не повинні порушувати права на захист. Як загальне правило, пункти 1 та 3 (d) статті 6 вимагають, щоб підсудний мав адекватну та належну можливість заявляти заперечення і допитувати свідка проти нього, як під час того, як він робить свою заяву, так і пізніше (див. Люді проти Швейцарії, 15 червня 1992 року, Серія A №238, с.21, § 49, та Ван Мехелен та інші, цитоване вище, с.711, п.51). Як Суд неодноразово зазначав (див.Ісґро проти Італії, 19 лютого 1991 року, Серія A № 194-A, с.12, §34, та Люді, цитоване вище. с.21, §47), може виявитись необхідним за певних обставин посилатися на заяви, зроблені на етапі розслідування (зокрема, коли свідок відмовляється повторити своє висловлення на публіці через побоювання за свою безпеку, що трапляється нерідко під час судових процесів щодо організацій мафіозного типу). Якщо обвинувачений отримав адекватну та належну можливість оскаржити заяву, як коли це було зроблено, так і на пізнішому етапі, її допуск у якості доказу сам по собі не буде суперечити статті 6 §§ 1 та 3 (d). Однак наслідком цього є те, що коли обвинувальний вирок ґрунтується виключно або у вирішальній мірі на заявах, зроблених особою, яку обвинувачений не мав можливості перевірити чи допитати, як під час слідства, так і під час судового розгляду, право на захист буде обмежено до ступеня, який несумісний з гарантіями, передбаченими статтею 6 (див. Унтерпертінгер проти Австрії, рішення від 24 листопада 1986 року, Серія A №110, с. 14-15, §§31 -33; Саїді проти Франції, рішення від 20 вересня 1993 року, Серія A No 261-C, с. 56-57, §§ 43-44).

Висновки: той факт, що заяви були зроблені співобвинуваченим, а не свідком, не має значення. Термін "свідок" має "автономне" значення в системі Конвенції. Таким чином, коли висловлювання може служити суттєвою підставою для винесення обвинувального вироку, тоді, незалежно від того, чи було це зроблено свідком у суворому сенсі або співучасником, воно є доказом обвинувачення, якому гарантії передбачені пунктами 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції. Той факт, що згідно з національним законодавством, яке діяло на той час, суд міг визнати заяви, зроблені до початку судового розгляду, прийнятними, якщо співобвинувачений відмовляється давати показання, не міг позбавити обвинуваченого права, яке пункт 3 (d) статті 6 дозволяв йому розглядати або перевіряти в змагальному процесі будь-які речові докази проти нього. Національні суди засудили Заявника виключно на підставі заяв, зроблених Н. до судового розгляду, і що ні Заявнику, ні його адвокату не було надано можливості на будь-якій стадії провадження допитати його. За цих обставин Суд не впевнений, що Заявнику була надана адекватна та належна можливість оскаржити заяви, на яких ґрунтувався його вирок.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право на захист, незаконний обіг наркотичних засобів, принцип змагальності процесу