Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 грудня 2019 року

у справі «Пармак і Бакір проти Туреччини»

за заявою №22429/07 і №25195/07

Щодо заборони широкого тлумачення закону за аналогією на шкоду обвинуваченого

Фабула справи: заявники скаржились на те, що відповідні положення закону широко застосовувались для забезпечення їх засудження, і що національні суди обґрунтовували свої висновки щодо кримінальної відповідальності заявників на тлумаченні - зокрема, за аналогією - щодо насильства, яке є важливою складовою терористичних злочинів, прийнято включати моральний примус.

У різні дати між 30 січня та 5 липня 2002 року на вулицях Ізміра були розповсюджені листівки з емблемами серпа та молота, із різноманітними закликами до революції на кшталт “об’єднатися проти фашистської турецької держави” у спільній класовій боротьбі. В липні 2002 року заявників було затримано антитерористичним відділенням Управління безпеки, в помешканні першого Заявника було здійснено обшук, в результаті якого були вилучені в тому числі аналогічні листівки з вказівкою їх приналежності більшовицькій партії Курдистану, активними членами якої вони були визнані. 6 вересня 2002 року прокурор подав до Суду державної безпеки обвинувальний акт. На запит суду Головне управління безпеки надало висновок, в якому роз’яснювалося, що дана партія - це терористична організація, кінцевою метою якої було здійснити марксистсько-ленінську революцію в Туреччині. В ході судового розгляду заявники заперечували своє членство у вказаній організації. Прокурор просив суд засудити заявників відповідно до статті 7 (1) Закону №3713. 15 липня 2003 року до Розділу 1 Закону № 3713 було внесено поправки, щоб тероризм відтепер обмежувався діями, які були "злочинними" та вчиненими "із застосуванням насильства та примусу". На шостому засіданні 24 липня 2003 року суд визнав заявників винними та засудив їх до чотирьох років та двох місяців позбавлення волі відповідно до початкової редакції статті 7(1) Закону №3713 як членів терористичної організації. У відповідний час Закон №3713 не містив окремого визначення терористичної організації, у зміненій версії термін "застосування сили та насильства" згадується окремо від методів тероризму. Більше того, вже не можна називати групу двох або більше людей терористичною організацією, якщо метою їх об’єднання не є переслідування вчинення терористичного злочину. Остаточне рішення національного суду, яким засуджено заявників згідно з цим положенням, врахувало змінену версію Закону №3713 стосовно визначення тероризму. Відповідно, національні суди дійшли висновку, що елемент "сили та насильства" був задоволений у світлі висновку, що діяльність заявників являла собою моральний примус, оскільки вони прийняли силу та насильство як свою мету. Національні суди, засуджуючи заявників, довго обговорювали, чи були внесені зміни до Закону №3713 обмеженням або розширенням терміну "сила та насильство", обмеживши це поняття збройними або фізичними актами насильства та сили. Прийшовши до висновку, що обмежувальне тлумачення суперечить меті закону, національні суди постановили, що термін «сила та насильство» слід тлумачити широко і включати ситуації, коли насильство, хоча і не використовується в звичайному фізичному розумінні, все ж було прийняте як мета організації.

Правове обґрунтування: пункт 1 статті 7 Конвенції виходить за межі заборони ретроспективного застосування кримінального законодавства на шкоду обвинуваченому. Він також містить принцип, згідно з яким лише закон може визначити злочин і передбачити покарання. Незважаючи на те, що він забороняє, зокрема, розширювати обсяг існуючих правопорушень на діяння, які раніше не були кримінальними злочинами, він також встановлює принцип, згідно з яким кримінальний закон не повинен широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією. Звідси випливає, що правопорушення та відповідні покарання мають бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується там, де особа може дізнатися з формулювання відповідного положення та, якщо потрібно, за сприяння тлумачення його судами, які дії та бездіяльність змусять його або її нести кримінальну відповідальність (див. GIEMSRL та інші проти Італії, №1828/06 та 2 інших, §242, 28 червня 2018 року). Багато законів неминуче формулюються в термінах, які більшою чи меншою мірою є розмитими, і тлумачення та застосування яких є питаннями практики. Роль судового рішення, винесення якого покладено на суди, полягає саме в тому, щоб розсіяти такі сумніви в тлумаченні за їх наявності (див. Кафкаріс проти Кіпра, №21906/04, §141, ЄСПЛ, 2008). Статтю 7 Конвенції не можна трактувати як заборону поступового уточнення норм щодо кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення від справи до справи, "за умови, що наслідки, що виникають, відповідають суті злочину і можуть обґрунтовано передбачатися" (там само, з подальшими посиланнями).

Принцип, згідно з яким пом'якшені норми кримінального законодавства повинні застосовуватися ретроспективно, неявно гарантується статтею 7 Конвенції. Цей принцип втілений у правилі, згідно з яким, коли існують розбіжності між кримінальним законом, чинним на момент вчинення злочину, та наступними кримінальними законами, прийнятими до винесення остаточного рішення, суди повинні застосовувати закон, положення якого є найбільш сприятливими для обвинуваченого (див. Скоппола проти Італії (№ 2), №10249/03, п.109, 17 вересня 2009 року, та Копрівнікар проти Словенії, №67503/13, п.49, 24 січня 2017 року).

Висновки: заявники були засуджені за членство в терористичній організації, за зустрічі один з одним, розповсюдження флаєрів, наявність незаконних періодичних видань та маніфесту, зміст якого суд першої інстанції знайшов таким, що становить моральний примус (а саме залякування) громадськості. Також беззаперечним є те, що не було доказів того, що дана організація вчинила якісь насильницькі дії або що вона мала намір досягти своїх цілей за допомогою застосування сили та насильства або інших терористичних методів. Очевидно, що національні суди засудили заявників за членство в терористичній організації через політичні ідеї та прагнення, висловлені в деяких документах, які були визнані продуктом організації. Заявників не притягували до відповідальності за будь-які конкретні правопорушення, такі як підбурювання до насильства чи ворожнечі, а за загальним визначенням про членство в терористичній організації. Національні суди не пояснили, як поняття морального примусу співвідноситься із складовими елементами правопорушення, в тому числі стосовно ступеня примусу та тяжкості, якої він повинен досягти для висновку про те, що це означає тероризм. Отже, національні суди вирішили широко застосовувати свій судовий розсуд, прийнявши тлумачення, яке суперечило як превалюючій національній юриспруденції, так і суті злочину, визначеному національним законодавством. Отже, за обставин цієї справи, вони порушили розумні межі прийнятного судового тлумачення, що суперечить гарантіям статті 7 Конвенції.

Суд не випускає з уваги труднощі, пов'язані із боротьбою з тероризмом, і виклики, з якими стикаються держави у світлі змін методів і тактик, що використовуються при скоєнні терористичних злочинів. Суд також пам’ятає про відсутність загальновизнаного визначення тероризму. Однак це не означає, що основні гарантії, закріплені у статті 7 Конвенції, які включають розумні обмеження нових або експансивних судових тлумачень у галузі кримінального права, перестають застосовуватися, коли йдеться про переслідування та покарання за терористичні злочини. Національні суди повинні проявляти особливу ретельність, щоб з’ясувати елементи правопорушення з метою його відповідності вимогам передбачуваності та сумісності із його суттю.

Констатовані порушення: порушення права не бути покараним без закону (ст.7 Конвенції), права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, терористична організація, моральний примус