Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 жовтня 2019 року

у справі «Мехмет Алі Есер проти Туреччини»

за заявою №1399/07

Щодо відсутності порушення прав обвинуваченого внаслідок використання судом доказів, отриманих у відсутності адвоката

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, було порушене використанням заяв, відібраних у нього шляхом примусу під час перебування під вартою в поліції; що йому було відмовлено у доступі до адвоката на етапі попереднього слідства і що його заяви, зроблені за відсутності адвоката, були використані судом першої інстанції.

Відповідно до протоколу від 8 серпня 1997 року Заявник був заарештований за підозрою в тому, що він був членом TKP-ML/TIKKO (Комуністична партія Туреччини/Марксистсько-ленінська/Турецька робітничо-селянська визвольна армія), маючи підроблене посвідчення особи, він відмовився надавати покази під час допиту. Заявнику не була надана правова допомога, і він нібито піддавався тортурам під час тримання під вартою, яке тривало сім днів. Тієї ж дати інший затриманий З.Ş. дав детальні самовикривальні заяви в поліції, в яких заявив, що він є членом даної організації та про те, що він викрадав машини для організації за вказівкою Заявника. Заявник залишався мовчазним, перебуваючи під вартою в поліції, і в результаті цього мовчання, суд першої інстанції не зробив жодного висновку проти Заявника. Він надав покази лише перед прокурором та слідчим суддею, обидва рази за відсутності адвоката, і в цих заявах він заперечував усі звинувачення проти нього. 21 травня 2008 року суд визнав Заявника винним та призначив покарання у вигляді шести років позбавлення волі. Заявнику було відмовлено в наданні правової допомоги на стадії попереднього розслідування на підставі норм національного законодавства. Відповідні положення колишнього Кримінально-процесуального кодексу передбачали, що кожен, хто підозрюється або звинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на доступ до адвоката з моменту, коли його взято під варту поліції. Відповідно до статті 31 Закону № 3842 від 18 листопада 1992 року, яка внесла зміни до кримінально-процесуального законодавства, вищезазначені положення не застосовувались до осіб, обвинувачених у правопорушеннях, що належать до юрисдикції судів державної безпеки. 15 липня 2003 року в силу Закону № 4928 було скасовано обмеження права обвинуваченого на доступ до адвоката під час провадження у судах державної безпеки.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо доступу до адвоката, права на мовчання, привілей проти самовикриття та взаємозв'язок цих прав із загальною справедливістю провадження щодо притягнення до кримінальної відповідальності, гарантовані статтею 6 Конвенції, можна знайти у справі Без проти Бельгії, №71409/10, §§119-50, 9 листопада 2018 року та Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства, №50541/08 та 3 інших, §§ 249-74, 13 вересня 2016 року.

Привілей проти самовикриття не обмежується фактичними зізнаннями або зауваженнями, які прямо викривають; для того, щоб заяви можна було розглядати як самовикривальні, їм достатньо вплинути на позицію обвинуваченого (див. Шмід-Лаффер проти Швейцарії, № 41269/08, п. 37, 16 червня 2015 року, AT проти Люксембургу, №30460/13, §72, 9 квітня 2015 року, Без, цитоване вище, § 178).

Висновки: обмеження доступу до адвоката з вагомих причин на досудовому етапі дозволяється лише у виняткових обставинах, воно повинно мати тимчасовий характер і повинно базуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи. У цій справі явно не було такої індивідуальної оцінки, оскільки обмеження мало загальний та обов'язковий характер. Уряд не продемонстрував існування будь-яких виняткових обставин, які могли б виправдати обмеження права Заявника, і Суд не повинен самостійно встановлювати такі обставини. Як результат, розглянуті обмеження не були виправдані жодною вагомою причиною.

Заявник не змінював свою версію подій ні на досудовій стадії, ні в ході розгляду справи в суді. Відповідно, судом першої інстанції не було виявлено невідповідності в досудових заявах Заявника або його заявах, даних в ході розслідування кримінального провадження. Навпаки, суд першої інстанції у мотиваційній частині рішення зазначив, що захист Заявника в суді відповідає його досудовим заявам. Як результат, Суд дотримується думки, що у матеріалах справи немає нічого, що свідчить про те, що покази, відібрані у Заявника за відсутності адвоката на досудовій стадії провадження, суттєво вплинули на його становище. Суд першої інстанції у своєму рішенні спирався на протокол арешту, підроблене посвідчення особи, вилучене у Заявника, заяви З.Ş. та матеріали справи в цілому, щоб засудити Заявника, зазначивши, що він заперечував звинувачення проти нього протягом усього провадження. Хоча слід застосовувати дуже суворий контроль, коли немає вагомих причин, які б виправдовували обмеження права на доступ до адвоката, Суд вважає, що Уряд продемонстрував, що процесуальні недоліки на початковому етапі розслідування не зашкодили безповоротно загальній справедливості кримінального провадження.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд внаслідок використання судом першої інстанції доказів, отриманих у відсутності адвоката (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, доступ до адвоката, забезпечення права на захист