Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 21 жовтня 2013 року
у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії»
за заявою № 42750/09
Щодо принципів, встановлених в практиці ЄСПЛ при застосуванні статті 7 Конвенції
Фабула справи: Заявниця стверджувала, що те, що вона вважала ретроактивним застосуванням Верховним судом відходу від судової практики після того, як її було засуджено, подовжило строк її ув’язнення майже на дев’ять рокі.
Заявниця була засуджена за результатом розгляду восьми окремих кримінальних проваджень за обвинуваченням, зокрема, у членстві в терористичній організації, нападах зі смертельним результатом, вбивствах, тощо, і загальний строк позбавлення волі, до якого її було засуджено за ці злочини, скоєні в період з 1982 по 1987 рік, становив більше 3000 років. Рішенням від 30 листопада 2000 року Національна аудієнція повідомила Заявницю про те, що юридичні та хронологічні зв’язки між злочинами, за які її було засуджено, дозволяли об’єднати їх. Було встановлено тридцять років позбавлення волі в якості максимального строку відбування Заявницею покарання по всіх її вироках, взятих разом, та визначено 27 червня 2017 року в якості дати повного відбування покарання. 24 квітня 2008 року, беручи до уваги зменшення строку відбування покарання на 3282 дні, на які Заявниця мала право за працю, виконану в ув’язненні з 1987 року, адміністрація в’язниці Мурсії, в якій Заявниця відбувала покарання, звернулася до Національної аудієнції з пропозицією про її звільнення 2 липня 2008 року. Документи, надані урядом до Суду, свідчать, що Заявниці було надано звичайне та спеціальне зменшення строку покарання в силу рішень відповідальних за виконання покарань суддів, винесених в 1993, 1994, 1997, 2002, 2003 та 2004 роках, за прибирання в’язниці, своєї камери та місць загального користування, а також за навчання в університеті. Однак 19 травня 2008 року Національна аудієнція відхилила це клопотання та попросила адміністрацію в’язниці представити нову дату звільнення заявниці з огляду на новий прецедент (відомий як «доктрина Парота»), встановлений Верховним судом в його рішенні № 197/2006 від 28 лютого 2006 року. Згідно з цим новим підходом, коригування покарань та зменшення їхніх строків більше не застосовувалися до максимального строку позбавленням волі в тридцять років, але послідовно до кожного з призначених покарань. Національна аудієнція пояснила, що цей новий підхід застосовується лише до осіб, засуджених за Кримінальним кодексом 1973 року, до яких була застосована його стаття 70.2. Оскільки це якраз був випадок і Заявниці, дату її звільнення необхідно було відповідним чином змінити. Після застосування цієї нової судової практики Національна аудієнція зафіксувала 27 червня 2017 року в якості остаточної дати звільнення Заявниці. Скарги Заявниці з цього приводу, в том числі до Конституційного Суду, були залишені без задоволення.
Правове обґрунтування: принципи, встановлені в практиці Суду:
(a) Немає злочину і покарання без закону
Гарантія, закріплена в статті 7, яка є істотним елементом верховенства права, займає чільне місце в системі захисту за Конвенцією, що засвідчується тим фактом, що від неї не дозволяється жодних відступів відповідно до статті 15, навіть під час війни або іншого надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації. Як випливає з її об’єкту та мети, вона повинна тлумачитися і застосовуватися так, щоб надати ефективні гарантії проти свавільного кримінального переслідування, засудження і покарання. Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону на шкоду обвинуваченому (див. «Велч проти Сполученого Королівства», 9 лютого 1995 року, §36, Серія A №307‑A; «Джамиль проти Франції», 8 червня 1995 року, § 35, Серія A №317‑B; «Есер та Зейрек проти Туреччини», № 29295/95 і 29363/95, § 36, ЄСПЛ 2001‑II). У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (див. «Коккінакіс проти Греції», рішення від 25 травня 1993 року, §52, Серія A № 260-A). У той час як вона забороняє, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, вона також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не повинне широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією (див. у справі «Башкая і Окчуоглу проти Туреччини», № 23536/94 і 24408/94, §§ 42-43, ЄСПЛ 1999-IV).
Звідси випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується тоді, коли особа може знати з формулювання відповідного положення - в разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами і після отримання відповідної юридичної консультації, - які дії або бездіяльність тягтимуть за собою її кримінальну відповідальність, та яке покарання вона може отримати в цьому зв’язку.
(b) Поняття «покарання» та його межі
Поняття «покарання» в статті 7 § 1 Конвенції є автономним конвенційним поняттям. Формулювання другого речення статті 7 § 1 вказує на те, що відправною точкою в здійсненні будь-якої оцінки існування покарання є те, чи була відповідна міра застосована після засудження за «кримінальний злочин». Іншими факторами, які можуть бути прийняті до уваги та які мають відношення в цьому зв’язку, є характер та мета цієї міри, її кваліфікація за національним законодавством, процедури, пов’язані в прийнятті та виконанні міри, та її тяжкість. Як Комісія, так і Суд у своїй практиці провели відмінність між мірою, що по суті становить «покарання», та мірою, що стосується «виконання покарання». Як наслідок, якщо характер і мета міри стосуються пом’якшення покарання або зміни режиму для отримання дострокового звільнення, вона не є частиною «покарання» за змістом статті 7. Суд не виключає можливості того, що міри, прийняті законодавцем, адміністративними органами чи судами після призначення остаточного покарання або під час відбування покарання, можуть призвести до перегляду визначення або зміни меж «покарання», призначеного судом. Якщо таке трапиться, Суд вважає, що відповідні міри повинні підпадати під сферу заборони ретроактивного застосування покарань, передбаченої в кінці статті 7 § 1 Конвенції. Інакше держави зможуть вільно – наприклад, шляхом внесення змін до законодавства або перегляду тлумачення встановлених норм, - вживати заходи, які ретроактивно переглядають межі призначеного покарання на шкоду засудженому, який не міг передбачити такий розвиток подій на момент скоєння злочину або призначення покарання. За таких умов стаття 7 § 1 була б позбавлена будь-якої корисної дії для засуджених осіб, межі покарань яких було постфактум змінено не на їхню користь.
(c) Передбачуваність кримінального закону
Говорячи про «закон», стаття 7 посилається на те ж поняття, на яке Конвенція всюди у своєму тексті посилається при використанні цього терміну, - поняття, яке включає законодавство та судову практику і передбачає вимоги щодо якості, особливо такі як доступність і передбачуваність. Ці якісні вимоги повинні бути виконані як стосовно визначення злочину, так і покарання, яке воно за собою тягне. Логічним наслідком того принципу, що закони повинні мати загальне застосування, є те, що формулювання законодавчих актів не завжди є чітким. Одним із стандартних методів регулювання нормами права є використання загальних категорій на відміну від вичерпних списків. Відповідно, багато законодавчих актів неминуче виписані з використанням таких термінів, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх тлумачення та застосування є питанням практики. Якби чітко не була сформульована норма права, в будь-якій системі права, зокрема кримінального, існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба в з’ясуванні сумнівних моментів і адаптації до мінливих обставин. Знову ж таки, хоча визначеність є вельми бажаною, її може супроводжувати надмірна жорсткість, тоді як закон повинен бути в змозі адаптуватися до мінливих обставин. Надана судам роль у винесенні рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, що залишаються. Прогресивний розвиток кримінального права через судову правотворчість є добре укоріненою і необхідною частиною правової традиції в державах-учасницях Конвенції.
Висновки: на момент засудження Заявниці і на момент її повідомлення про рішення про об’єднання її покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі жодних ознак наявності помітної тенденції розвитку судової практики в контексті рішення Верховного суду від 28 лютого 2006 року не існувало. Таким чином, у Заявниці не було жодних причин вважати, що Верховний суд відійде від своєї попередньої судової практики, і що в результаті Національна аудієнція застосує надане їй зменшення строку покарання не до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі, який вона мала відбути, а послідовно до кожного з призначених їй покарань. Такий відхід від судової практики призвів до зміни меж призначеного покарання на шкоду Заявниці.
Констатовані порушення: порушення принципу ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції), права на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції).
Ключові слова: ніякого покарання без закону, право на свободу та особисту недоторканність, передбачуваність кримінального закону, зменшення строку покарання
