Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 червня 2020 року

у справі «Антія і Хупенія проти Грузії»

за заявою № 7523/10

Щодо неприпустимості засудження особи після закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що їх засудження за зловживання службовим становищем порушило їх права.

Заявники працювали в Єдиному державному фонді соціального страхування з 1994 по 2006 рік та 19 жовтня 2006 року були обвинувачені в скоєнні кримінального правопорушення, кваліфікованого як зловживання службовим становищем. 3 липня 2008 року їх було визнано винними та призначено покарання у вигляді штрафу. В своїй апеляційній скарзі заявники стверджували, що лише з 2006 року внаслідок внесення змін до Кримінального кодексу співробітники Фонду потрапили до кола суб’єктів злочину, за який їх було засуджено; як результат, вони не могли передбачити, що їх необережність, якщо така дійсно мала місце, могла становити злочин, скоєний службовою особою або особою, що має рівноцінний статус. Більше того, зловживання службовим становищем було незначним правопорушенням із дворічним строком давності притягнення до кримінальної відповідальності, який вже минув 19 жовтня 2006 року, коли обвинувачення було висунуто щодо злочинів, які нібито були скоєні до 1 січня 2004 року. За твердженням заявників, на момент винесення рішення судом першої інстанції "не існувало жодної правової підстави для виправдання притягнення до кримінальної відповідальності". Отже, заявники стверджували, що їх слід було виправдати або звільнити від відбування покарання. Після перегляду справи в апеляційній інстанції скарги заявників були залишені без задоволення. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів в частині засудження заявників, звільнивши їх від покарання у вигляді штрафу. В своєму рішенні він підтвердив, що на момент розгляду справи законодавство передбачало строк давності притягнення терміном два роки; за злочини, приписувані заявникам, скоєні до 1 січня 2004 року, дворічний строк позовної давності вже минув до моменту пред'явлення їм обвинувачення. Отже, суд касаційної інстанції задовольнив клопотання заявників про звільнення від відбування покарання.

Правове обґрунтування: стаття 7 не обмежується забороною застосовувати кримінальний закон з ретроспективою в невигідне становище обвинуваченого: вона також узагальнює принцип, що лише закон може визначити злочин і передбачити покарання та принцип, згідно з яким кримінальний закон не повинен широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією. З цих принципів випливає, що правопорушення має бути чітко визначене в законі, будь то національному чи міжнародному. Ця вимога виконується там, де особа може дізнатись із формулювання відповідного положення - і, якщо це необхідно, за сприяння тлумачення його судами та за допомогою юридичної консультації - які дії та бездіяльність потягнуть кримінальну відповідальність (див. Василіаускас проти Литви, №35343/05, §154, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). Насамперед національні органи влади, зокрема суди, повинні вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Таким чином, роль Суду обмежується визначенням того, чи наслідки такого тлумачення сумісні з Конвенцією (див. Рохлена проти Чеської Республіки, №59552/08, п. 51, ЄСПЛ 2015 року).

Закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності у справі заявників було чітко встановлене судом касаційної інстанції. Відповідне національне законодавство передбачало, що кримінальне провадження має бути припинено, якщо строк давності щодо терміну дії відповідного правопорушення минув. Однак, якби обвинувачений був «проти такого припинення», кримінальне провадження продовжувалося б за звичайною процедурою і припинилося б, коли обвинувачений буде або виправданий, або засуджений, або звільнений від відбування покарання. Отже, Суд оцінить, чи заявники подали чітке прохання не припиняти провадження, щоб обґрунтувати рішення національних судів про винесення обвинувального вироку щодо відповідного простроченого злочину. Заявники подавали різні клопотання до національних судів. Серед інших аргументів вони просили, як вбачається, застосувати альтернативний варіант, «звільнити їх від відбування покарання». Однак Суд не повинен спекулювати на причинах, чому заявники сформулювали відповідні заяви таким чином, враховуючи, що ці подання навряд чи можна сприймати як явну відмову від позиції "проти припинення", як того вимагає норма національного законодавства щодо запобігання засудженню за скоєне правопорушення. Суд касаційної інстанції приступив до засудження заявників, не розглядаючи взагалі питання про їх відмову від припинення кримінального провадження (див. Бозкая проти Туреччини, № 46661/09, § 53, 5 вересня 2017 р.).

Висновки: строк давності притягнення до кримінальної відповідальності може бути визначений як передбачене законом право обвинуваченого не бути притягнутим до кримінальної відповідальності або засудженим після закінчення певного періоду часу з моменту вчинення правопорушення. Строки давності є загальною рисою національних правових систем Договірних Держав і слугують декільком цілям, включаючи забезпечення юридичної визначеності. Заявники були засуджені за діяння, за які вже не підлягали покаранню внаслідок закінчення строку давності згідно з відповідним національним законодавством, а національні суди не надали пояснень щодо такого підходу до їхньої справи.

Констатовані порушення: право не бути покараним без закону (ст.7 Конвенції).

Ключові слова: право не бути покараним без закону, припинення кримінального провадження, звільнення від відбування покарання, зловживання службовим становищем