Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 листопада 2012 року

у справі «Гриненко проти України»

за заявою № 33627/06

Щодо обов’язку провести ефективне розслідування в разі надходження скарги затриманої особи на жорстоке поводження

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що 20 та 21 листопада 2004 року з ним жорстоко поводилися співробітники міліції та що не було проведено ефективного розслідування його тверджень.

19 листопада 2004 року було порушено кримінальне провадження проти Заявника в якості замовника та Д.К. за підозрою у замаху на вбивство В. Близько 23 години 20 листопада 2004 року міліція заарештувала заявника у його квартирі в Харкові, доставила його до відділення міліції, а потім перевезла до Києва. Тієї ночі та вранці 21 листопада 2004 року Заявник був побитий співробітниками міліції, які змушували його зізнатися у злочині. За словами Заявника, вони одягали противогаз на його голову та перекривали доступ до повітря; вони також повісили його за наручники, прикріплені до зап'ястя. Зранку 21 листопада 2004 року Заявника допитали як свідка у справі за відсутності адвоката. Під час допиту Заявник визнав, що він просив Д.К. знайти когось, хто міг би вбити В. в обмін на гроші. Д.К. відповів ствердно, і вони домовились про ціну та умови. Згодом вони зустрілися у Харкові, щоб оглянути місцевість. Д.К. взяв частину грошей від Заявника. Згодом Д.К. був заарештований і план вбивства В. провалився. За словами Заявника, він написав зізнання, щоб уникнути подальшого жорстокого поводження. В ході судового розгляду були допитані співробітники міліції, винні, за словами Заявника, в жорстокому поводженні. За результатами розгляду справи Заявника було визнано винним в замаху на вбивство та засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Суд відхилив аргументи сторони захисту щодо того, що докази, отримані слідством, були неприйнятними. Суд зазначив, що не було жодних ознак того, що Заявник був незаконно заарештований та затриманий або що він зазнавав жорстокого поводження; також не було порушення прав Заявника на захист. Ці права йому були належним чином пояснені, і він був належним чином представлений адвокатами під час слідства. Уряд стверджував, що оскільки Заявник не скаржився на жорстоке поводження в прокуратуру, держава не несла процесуального обов'язку розслідувати ймовірні події. Заявник не погодився і стверджував, що держава не виконала свого обов'язку ефективно розслідувати його твердження про жорстоке поводження.

Правове обґрунтування: стаття 3 Конвенції абсолютно забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня тяжкості, якщо воно підпадає під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість лікування, фізичний стан та психічні наслідки, а в деяких випадках - стать, вік та стан здоров’я жертви. Стосовно особи, позбавленої волі, застосування фізичної сили, яка не була суворо зумовлена її власною поведінкою, применшує людську гідність і в принципі є порушенням права, викладеного в статті 3 (див. Лабіта проти Італії, №26772/95, §§119-20, ЄСПЛ 2000-IV). Оцінюючи докази, Суд, як правило, застосовував стандарт доказування "поза розумним сумнівом" (див. Ірландія проти Сполученого Королівства, рішення від 18 січня 1978 року, Серія A №25, с.64-65, п.161). Однак доказ може випливати із співіснування достатньо чітких та узгоджених висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Якщо ці події лежать повністю або значною мірою в межах виключної обізнаності органів влади, як у випадку з особами, які перебувають під їхнім контролем під вартою, виникатимуть суворі фактичні презумпції щодо пошкоджень, які сталися під час такого затримання. Дійсно, тягар доказування можна розглядати як покладання на органи влади обов’язку надати задовільні та переконливі пояснення (див. Рібіч проти Австрії, 4 грудня 1995 року, Серія A №336, п.34, та Салман проти Туреччини, №21986/93, §100, ЄСПЛ 2000-VII).

Коли особа висуває аргументовану заяву про жорстоке поводження з боку державних органів на порушення статті 3, це положення, розглянуте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, вимагає того, що має бути проведене ефективне офіційне розслідування. Щоб розслідування можна було розглядати як "ефективне", воно, в принципі, повинно мати змогу привести до встановлення фактів справи та до встановлення та покарання винних осіб. Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину травм або особу відповідальних осіб, ризикує порушити цей стандарт, і в цьому контексті випливає вимога оперативності та додержання розумних строків (див. Михеєв проти Росії, №77617/01, §107 та наступні, 26 січня 2006 року, Асенов та інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998 року, доповіді 1998-VIII, §§ 102 та наступні).

Висновки: Заявник подав досить детальну інформацію щодо методів жорстокого поводження, застосованих до нього співробітниками міліції. Згідно з матеріалами справи, адвокат Заявника побачив його вдень 21 листопада 2004 року одразу після ймовірного жорстокого поводження, але не заявив, що Заявник постраждав. Також немає жодних пояснень, чому Заявник та його адвокати не вимагали медичного огляду та не повідомляли про поранення. В матеріалах справи недостатньо даних, щоб поза розумним сумнівом зробити висновок про те, що Заявник зазнав поводження, забороненого статтею 3 Конвенції. Отже, не було порушення матеріального аспекту цього положення.

Заявник подав аргументовану скаргу на жорстоке поводження до національних органів влади, що покладає на них процесуальне зобов'язання згідно зі статтею 3 Конвенції провести ефективне розслідування вказаних фактів. Але твердження Заявника були розглянуті виключно судами в ході дослідження допустимості доказів під час судового розгляду. Це дослідження було обмеженим, оскільки воно полягало лише в допиті працівників міліції, обвинувачених та одного свідка. Відповідно, повномасштабного розслідування даної справи з метою дотримання статті 3 Конвенції не проводилось. Крім того, після цього дослідження суди вирішили віддати перевагу викладу фактичних фактів працівниками міліції, не роблячи жодної справжньої спроби усунути розбіжності між конкретними заявами Заявника та поясненнями співробітників міліції. За цих обставин Суд вважає, що держава не вжила необхідних заходів, спрямованих на ефективне розслідування заяв про жорстоке поводження. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що у його процесуальному аспекті було порушення статті 3.

Констатовані порушення: заборона катування в процесуальному аспекті (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд