Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 вересня 2020 року

у справі«Грубнік проти України»

за заявою № 58444/15

Щодо порушення прав особи під час затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що він був заарештований без рішення суду, а протокол затримання був складений лише на наступний день після цього.

Наприкінці 2014 року та на початку 2015 року в Одесі сталася серія вибухів. Вони головним чином націлювались на військові об’єкти та будівлі, зайняті добровольцями, які підтримували військові дії українських військових на сході України. За словами Уряду, Заявник є членом російського націоналістичного руху "Суть времени" із головним офісом у Москві, Росія. 27 вересня 2015 року вибуховий пристрій було встановлено біля офісів Одеської обласної дирекції Служби безпеки України (далі - СБУ), де згодом він вибухнув. Жертв не було. Того ж дня СБУ розпочала кримінальне провадження за фактом інциденту, який був кваліфікований як терористичний акт. Згідно з офіційним повідомленням про підозру та обвинувачення, подане згодом Заявнику, вибух був організований групою, створеною та керованою Заявником і складеною з нього та трьох співучасників. Після вибуху 27 вересня 2015 року Заявник розпочав планувати новий напад: у період з 27 вересня по 18 жовтня 2015 року він придбав ряд інгредієнтів для виготовлення бомб і в квартирі, яку він зняв в Одесі, почав робити додаткові вибухові речовини. 19 жовтня 2015 року співробітники СБУ заарештували Заявника за підозрою в організації вибуху. За словами Уряду, під час арешту Заявника співробітники представились та повідомили його про причини затримання та його права, як це вимагав Кримінально-процесуальний кодекс. За словами Уряду, Заявник чинив опір арешту. Заявник це заперечував і заявляв, що насправді офіцери поводились "агресивно". Він також заперечив, що співробітники повідомили його про причини арешту. Були здійснені обшуки, в результаті яких були виявлені вибухові пристрої, камуфляжний одяг, боєприпаси, тощо. О 9 годині 20 жовтня 2015 року слідчий склав протокол затримання, в якому зазначалося, що він заарештував Заявника о 10:30 напередодні, в якості підстави були вказані п.2 ч.1 ст.208 КПК України. О 10:30 20 жовтня 2015 року Заявнику було вручено офіційне повідомлення про підозру, наступного дня обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який залишився без змін після апеляційного оскарження.

Правове обґрунтування: відсутність протоколу затримання особи само по собі слід вважати серйозним порушенням, оскільки Суд постійно вказував, що незафіксоване затримання особи є запереченням принципово важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції (див. Макаренко проти України, №622/11, §§60 та 65, 30 січня 2018 року; Белей проти України, №34199/09, §60, 20 червня 2019 року). Відсутність необхідної фіксації затримання особи як підозрюваного, може позбавити цю особу доступу до адвоката та користування всіма іншими правами підозрюваного (див. Фортальнов та інші проти Росії, №7077/06, 26 червня 2018 року, §77).

Заявник доводив перед цим Судом, як це робив на національному рівні, що другий пункт частини 2 статті 208 не застосовується до нього. По-перше, із протоколу про затримання було незрозуміло, ким були «очевидці» правопорушення. По-друге, вимога «безпосередності» не була виконана, оскільки пройшло кілька тижнів між терористичним актом, у якому на той час підозрювали Заявника, та його арештом. Органи влади мали свідчення принаймні одного очевидця, співучасника Заявника. Відповідні положення національного законодавства, однак, вимагали, щоб така ідентифікація очевидця відбувалась "негайно" після вчинення злочину. Залишається з’ясувати, чи була дотримана ця вимога „безпосередності”. Сторони не вказали на жодну національну судову практику, яка б визначала точне значення терміну "безпосередній" у цьому контексті. У своїх попередніх рішеннях Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 стосовно арештів, здійснених відповідно до подібного положення КК України 1960 року, який також дозволяв затримання без рішення суду "негайно після" того, як було вчинено правопорушення, де між ймовірним правопорушенням та затриманням пройшов значний час (див. Малик проти України, № 37198/10, п.27, 29 січня 2015 року, де відповідний період становив півроку, та Строган проти України, №30198/11, §88, 6 жовтня 2016 року, де було чотири місяці). Суд не виключає, що за національним законодавством могли існувати інші правові підстави для арешту Заявника, але Суд не в змозі спекулювати цим питанням, оскільки національні органи влади не посилалися на жодну таку альтернативну підставу.

Висновки: через несвоєчасність складання протоколу затримання особи, доступ Заявника до адвоката та повідомлення про його права як обвинуваченого не були своєчасно здійснені. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції через затримку складання протоколу затримання особи.

Національні суди не надали пояснень, чому пункт 2 частини 1 статті 208 КПК України може служити правовою основою для незаконного затримання Заявника, незважаючи на його аргументи, засновані на відповідному законодавчому положенні. Вони також не вказували на будь-які інші положення національного законодавства, які забезпечували б правову основу для його затримання. За таких обставин Суд не може встановити, що затримання Заявника за відсутності попереднього рішення суду було "відповідно до процедури, встановленої законом". Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції через арешт Заявника без попереднього рішення суду.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.2 ст.6 Конвенції), відсутнє порушення права на свободу та особисту недоторканність (п.п.2,3 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: протокол затримання особи, терористичний акт, тримання під вартою, обшук, доступ до адвоката, права обвинуваченого