Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 31 січня 2012 року

у справі«Стоянов проти Болгарії»

за заявою № 39206/07

Щодо достатньої обізнаності в кримінальному провадженні як умови правомірності заочного судового розгляду

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що він був заочно засуджений, не маючи можливості реалізувати право на захист перед судами та за відсутності ефективної допомоги адвоката, та що йому було відмовлено у повторному розгляді справи; що його ув'язнення після 22 квітня 2009 року, коли він нібито розпочав відбувати заочне покарання, було незаконним та довільним.

24 вересня 2002 року було розпочато попереднє розслідування за підозрою в тому, що Заявник навмисно застрелив свою дівчину, після чого він змусив свідка вивезти його на автомобілі та сховався. Результати попереднього розслідування були представлені офіційно призначеному адвокату Заявника, який не надав жодних заперечень та запитів щодо отримання додаткових доказів. Суд намагався викликати Заявника за постійною адресою, однак судова повістка була повернута не доставленою з інформацією батька Заявника про те, що останній не мешкає за даною адресою вже два роки. Суд призначив адвоката, який представлятиме Заявника під час судового розгляду. Рішенням від 7 липня 2004 року суд засудив Заявника до шістнадцяти років позбавлення волі та задовольнив цивільний позов, поданий матір’ю жертви. Судове рішення ґрунтувалося на показаннях свідків, експертних висновках та огляді місця злочину. Призначений судом адвокат Заявника не оскаржував рішення, і воно набрало законної сили. 11 квітня 2006 року Заявника було заарештовано та доставлено до в'язниці для початку відбування раніше призначеного покарання. На той час він вже був засуджений у чотирьох кримінальних провадженнях, суд визначив сукупне покарання у вигляді двадцяти років, трьох місяців та двох днів позбавлення волі. 10 жовтня 2006 року Заявник подав клопотання про відновлення кримінального провадження, яке відбулося заочно. Він заявив, що дізнався про кримінальне провадження проти нього 11 квітня 2006 року, коли його заарештували та відправили до в'язниці; що йому було відмовлено у праві на ефективну допомогу адвоката, оскільки призначений йому адвокат не вжив жодних заходів для його захисту і не оскаржував рішення. В задоволенні даного клопотання було відмовлено, оскільки Заявник покинув місце злочину і не повідомив владу про свою поточну адресу. Тому той факт, що він не знав про кримінальне провадження проти нього, був наслідком його власної поведінки. Суд дійшов висновку, що Заявник добровільно відмовився від своїх процесуальних прав. Між сторонами не виникає суперечок щодо того, що Заявник не отримав жодного офіційного повідомлення про відкрите проти нього кримінальне провадження або про дату судового розгляду.

Правове обґрунтування: виклад загальних принципів щодо заочного судового розгляду міститься в рішенні Суду у справі Сейдович проти Італії, №56581/00, §§81-95, ЄСПЛ 2006 ‑ II. Суд не виключив можливості того, що за відсутності офіційного повідомлення певні встановлені факти можуть однозначно свідчити про те, що обвинувачений знає про існування проти нього кримінального провадження та про характер та причини звинувачення і що він не має наміру брати участь у судовому розгляді або хоче уникнути переслідування. Це може бути так, наприклад, коли обвинувачений публічно або письмово заявляє, що він не має наміру відповідати на повістки, про які йому стало відомо з інших джерел, крім органів влади, або йому вдається ухилитися від спроби арешту (див. Явараццо проти Італії, №50489/99, 4 грудня 2001 року), або коли до відома органів влади надходять матеріали, які однозначно свідчать про те, що він знає про розгляд справи, що триває проти нього, та про звинувачення, з якими він стикається (див. Сейдович, згадане вище, §99). Такі обставини слід відрізняти від відвертого факту втечі з місця злочину, побоюючись переслідування або загального сподівання, що може бути порушено кримінальне провадження, яких недостатньо для обґрунтування припущення про те, що обвинувачений знав про провадження проти нього і відмовився від права на явку в суд. Припущення такого роду ризикує підірвати саму концепцію права на публічне слухання у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, а також поняття ефективного захисту, гарантоване пунктом 3 статті 6 Конвенції, що включає право обвинуваченого бути негайно поінформованим про характер та причини звинувачень, висунутих проти нього, мати достатній час та умови для підготовки захисту та допиту чи допитувати свідків проти нього.

Висновки: для заочного судового розгляду вирішальним є те, чи свідчать факти справи однозначно про те, що Заявник був достатньо обізнаний про можливість реалізації своїх прав у контексті конкретного провадження, розпочатого проти нього, і чи міг він вважати, що він відмовився від свого права з'являтися в суді. За відсутності будь-якого повідомлення не можна вважати, що від цього права було чітко відмовлено. Аргументи Уряду не ґрунтуються на будь-яких об'єктивних факторах, розглянутих у світлі доказів проти Заявника; вони передбачають, що Заявник був відповідальним за вбивство своєї дівчини. Суд не може прийняти цей аргумент, який суперечить презумпції невинуватості.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), відсутнє порушення права на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: право на захист, право на справедливий суд, право на свободу та особисту недоторканність, незаконне ув’язнення