Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 листопада 2013 року

у справі«Ізет Хаксія проти Албанії»

за заявою № 34783/06

Щодо обов'язку гарантувати право підсудного у кримінальному провадженні бути присутнім у залі судового засідання

Фабула справи: Заявник стверджував, що кримінальне провадження щодо нього та заочне засудження були несправедливими.

Заявник був охоронцем президента Албанії, пана Салі Беріша. На момент подання заяви він був затриманий у Туреччині в очікуванні результатів його екстрадиції в Албанію. 12 вересня 1998 року пан Азем Хайдарі, член парламенту (далі - депутат), та його охоронці В.Ц. і З.Н. були розстріляні, коли вони виходили із штаб-квартири Демократичної партії (далі - ДП) у Тирані. Пан Хайдарі та В.К. померли того ж дня у лікарні. Другий охоронець З.Н отримав серйозні поранення. Пан Хайдарі був провідним членом ДП, яка була однією з двох основних політичних партій в Албанії та на той час була опозицією. За фактом вбивства було відкрито кримінальне провадження. 13 січня 2001 року прокуратура видала ордер на арешт Заявника за підозрою у причетності до вчинення даних злочинів. 31 січня 2001 року окружний суд постановив арештувати Заявника. Його представляв призначений судом адвокат. 3 березня 2001 року окружний суд оголосив Заявника втікачем після невдалих спроб знайти його. 13 березня 2001 року прокурор подав до окружного суду обвинувальний акт. Судове провадження проти Заявника проводилось заочно; інтереси представляв адвокат, призначений його сім’єю. 29 квітня 2001 року суд заочно засудив Заявника до двадцяти п’яти років позбавлення волі. Адвокат Заявника, призначений сім’єю, оскаржив засудження, однак суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили вирок без змін. 3 червня 2006 року Заявник був заарештований турецькою владою, очевидно, на підставі ордера на арешт, виданого албанською владою. Сторони не надали додаткової інформації щодо результатів процедури екстрадиції в Туреччині.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо заочного провадження описані у рішенні Сейдович проти Італії, №56581/00, 1 березня 2006 року. Хоча провадження, яке ведеться за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним зі статтею 6 Конвенції, проте відмова у правосудді, безсумнівно, має місце, коли особа, засуджена заочно, не може згодом отримати від суду, який заслухав її, рішення по суті обвинувачення як з точки зору закону, так і факту, коли не встановлено, що він відмовився від свого права з'являтися та захищатись або що він мав намір уникнути судового розгляду. Обов'язок гарантувати право підсудного у кримінальному провадженні бути присутнім у залі судового засідання - як під час первісного провадження, так і під час повторного розгляду - вважається однією з основних вимог статті 6. Відповідно, відмова у відновленні провадження, проведеного за відсутності обвинуваченого, без жодних ознак того, що обвинувачений відмовився від свого права бути присутнім під час судового розгляду, була визнана «кричущою відмовою у справедливості», що робить провадження «явно суперечливим до положень статті 6 або втілених у ньому принципів». Ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не заважають людині відмовитись за власним бажанням, явно чи мовчки, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак, щоб воно мало ефективність для цілей Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути встановлена ​​однозначним чином і забезпечена мінімальними гарантіями, пропорційними його важливості. Суд постановив, що якщо особа, яка звинувачується у кримінальному правопорушенні, не була повідомлена особисто, це не могло бути висновком лише з її статусу "втікача", який був заснований на презумпції з недостатньою фактичною підставою, він відмовився від свого права з'являтися на судовий розгляд і захищатись. Він також мав нагоду зазначити, що до того, як можна сказати, що обвинувачений неявно через свою поведінку відмовився від важливого права, передбаченого статтею 6 Конвенції, слід показати, що він міг свідомо передбачити, якими будуть наслідки його поведінки. Крім того, особа, обвинувачена у кримінальному правопорушенні, не повинна нести тягар доказування того, що вона не прагнула ухилитися від правосуддя, або що його відсутність відбулася через обставини непереборної сили. У той же час національна влада може оцінити, чи показав обвинувачений вагому причину своєї відсутності, чи є щось у матеріалах справи, що б дозволило встановити, що він був відсутній з незалежних від нього причин.

Висновки: сторони не заперечували, що Заявника судили та засуджували заочно. Не було доведено, що він мав достатні знання щодо судового провадження проти нього. Насправді було встановлено, що він був проінформований про заочний вирок лише коли він був заарештований турецькою владою. Також не було доведено, що він прямо чи неявно санкціонував дії членів своєї сім'ї щодо оскарження вироку в апеляційному порядку або однозначно відмовився від свого права з'являтися в суді шляхом свідомого ухилення від правосуддя. Відповідно до національного законодавства Заявник не мав можливості вимагати повторного розгляду його справи.

З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що Заявник не мав можливості отримати нове рішення по суті звинувачень, висунутих проти нього, судом, який заслухав би його в процесі, що відповідає гарантіям справедливості статті 6.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, заочне засудження, ухилення від правосуддя, екстрадиція