Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 травня 2011 року

у справі «Шкалла проти Албанії»

за заявою № 26866/05

Щодо правомірності заочного засудження особи

Фабула справи: Заявник скаржився відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, що рішення Конституційного Суду позбавило його права на доступ до суду. Він також стверджував, що у заочному провадженні бракувало гарантій справедливості.

Заявник підозрювався у вбивстві двох осіб. Після невдалих обшуків у будинку Заявника національні суди оголосили його в розшук. Для його представництва був призначений адвокат, який був повідомлений про обвинувачення Заявника. Не заперечувалось, що Заявник не отримав жодної офіційної інформації про обвинувачення або дату судового розгляду. 21 грудня 2001 року суд визнав Заявника винним та засудив до довічного позбавлення волі. Заявник на той час проживав у Греції. Скарги, подані адвокатом, уповноваженим батьком Заявника, в апеляційному та касаційному порядку, залишилися без задоволення. Продовжуючи проживати в Греції, Заявник був проінформований 14 червня 2003 року про результати вищезазначеного провадження, а саме про те, що він був засуджений до довічного ув’язнення в Албанії. Того ж дня він здався албанській поліції з метою добитися справедливості щодо його засудження та нібито несправедливого заочного судочинства. 15 січня 2005 року Заявник подав конституційну скаргу. Він заявив, що його судили заочно, а його інтереси не були належним чином захищені перед судом першої інстанції. Заявник ніколи не був повідомлений про будь-які документи, що стосуються його справи. Він також стверджував, що його підпис під апеляційною та касаційною скаргами був сфальсифікований. Конституційний Суд, зазначивши, що скарга Заявника була подана у конверті з поштовою маркою 17 січня 2005 року, визнав скаргу неприйнятною, оскільки вона була подана несвоєчасно.

Правове обґрунтування: "право на суд", одним із аспектів якого є право на доступ, не є абсолютним; на нього поширюються обмеження, дозволені імплікацією, зокрема, що стосується умов прийнятності апеляції, оскільки за своєю суттю воно вимагає регулювання державою, яка користується певною свободою розсуду в цьому відношенні. Однак ці обмеження не повинні обмежувати доступ людини таким чином або до такої міри, що порушується сама суть права; нарешті, такі обмеження не будуть сумісні з пунктом 1 статті 6, якщо вони не переслідують законну мету або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та ціллю, яку переслідують (див. Гарсія Манібардо проти Іспанії, № 38695/97, § 36, ЄСПЛ 2000-II). Повідомляти когось про звинувачення проти нього є правовим обов’язком настільки важливим, що він повинен здійснюватися відповідно до процесуальних та матеріальних вимог, здатних гарантувати ефективне здійснення прав обвинуваченого; розмитої та неформальної інформації не може бути достатньо (див. T. проти Італії, 12 жовтня 1992 року, серія А №245-С, § 28, та Сомоджі проти Італії, № 67972/01, п.75, ЄСПЛ 2004-IV).

Висновки: певні встановлені факти можуть однозначно свідчити про те, що обвинувачений знає про існування проти нього кримінального провадження, про характер і причини звинувачення та не має наміру брати участь під час судового розгляду або бажає уникнути переслідування. Це може бути так, наприклад, коли обвинувачений публічно або письмово заявляє, що він не має наміру відповідати на повістки, про які йому стало відомо з інших джерел, крім органів влади, або йому вдається ухилитися від спроби арешту, або коли до відома органів влади надходять матеріали, які однозначно свідчать про те, що він знає про розгляд справи, що триває проти нього, та про звинувачення, з якими він стикається. Не було доведено, що Заявник мав достатні відомості щодо судового провадження проти нього, що він прямо чи неявно санкціонував дії членів своєї сім'ї щодо апеляційного оскарження або однозначно відмовився від свого права з'являтися в суд, навмисно ухиляючись від правосуддя. Сама по собі відсутність Заявника вдома недостатня, щоб вважати, що він був обізнаний із провадженням і, отже, втік.

Заявник дізнався про свій вирок, винесений заочно лише 14 червня 2003 року, коли він здався владі. Отже, Суд вважає, що датою початку встановленого законом строку подання Заявником конституційної скарги мало бути 14 червня 2005 року.

Констатовані порушення: право на справедливий суд через невиправдану відмову в праві заявника у доступі до Конституційного Суду (п.1 ст.6 Конвенції), право на справедливий суд через несправедливість провадження та заочне засудження заявника (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, довічне позбавлення волі, конституційна скарга, оголошення в розшук