Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 березня 2014 року

у справі«Стоянов-Кобуладзе проти Болгарії»

за заявою № 25714/05

Щодо забезпечення можливості повторного розгляду кримінальної справи по суті після винесення заочного вироку

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його заочно засудили та відмовили у повторному розгляді справи та що йому не було негайно повідомлено про причини його арешту.

12 червня 1995 року Заявника було оголошено в розшук в зв’язку з порушенням кримінального провадження по обвинуваченню в шахрайстві. Розгляд справи в суді здійснювався заочно тому, що обвинувачений знаходився за межами країни і його адреса не була відома владі. Заявника представляв призначений судом захисник. Рішенням від 28 жовтня 1996 року суд першої інстанції визнав Заявника винним у шахрайстві та засудив його до десяти років позбавлення волі. Суд постановив, що між 20 квітня і 25 травня 1995 року Заявник разом зі співучасником вчинив шахрайські дії проти 1740 осіб шляхом створення компанії, яка діяла як "фінансова піраміда". Суд базував своє рішення на показаннях свідків, ряді експертних звітів, документів та інших речових доказів. Апеляція на рішення не подавалася, і воно набрало законної сили 11 листопада 1996 року. 19 травня 2004 року судом були знищені матеріали справи.

22 жовтня 2004 року Заявника було заарештовано на болгарському кордоні та доставлено до в'язниці для відбування покарання. З лютого 2005 року він почав добиватися відновлення провадження шляхом направлення запитів до суду касаційної інстанції. 12 квітня 2007 року касаційний суд відхилив клопотання Заявника вказавши, що положення, які вимагають відновлення кримінального провадження, були введені в болгарське законодавство 1 січня 2000 року. Спираючись на принцип правової визначеності, суд постановив, що відновлення не застосовується до судових процесів, які закінчились до цієї дати; провадження не можна було поновити, оскільки матеріали справи були безповоротно знищені. Крім того, суд зазначив, що після краху його фінансової піраміди Заявник покинув Болгарію та переїхав до Грузії. Під час кримінального провадження проти нього Заявник проживав у Грузії, одружився там у 1997 році. На думку суду, Заявник таким чином демонстрував свій намір укритися від правосуддя. Суд припустив, що Заявник, безперечно, знав, що його судять, оскільки такий тип судового розгляду широко висвітлювався в ЗМІ і став сумно відомим у країні; крім того, Заявник заявив, що він контактував з болгарськими чиновниками в Грузії. Таким чином, суд дійшов висновку, що, не з'явившись до влади на час судового розгляду, Заявник відмовився від свого права брати участь у кримінальному провадженні проти нього. Заявника звільнили з в’язниці 31 березня 2011 року після відбуття шести років та п’яти місяців покарання.

Правове обґрунтування: хоча провадження, яке ведеться за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним зі статтею 6 Конвенції, відмова у справедливості, безсумнівно, трапляється, коли особа, засуджена заочно, не може згодом отримати від суду нове рішення суті обвинувачення, як з точки зору закону, так і з точки зору факту, де не було встановлено, що він відмовився від свого права з'являтися та захищатись (див. Сейдович проти Італії, № 56581/00, §82, ЄСПЛ 2006 ‑ II, та Колоцца проти Італії, 12 лютого 1985 року, §29, Серія A № 89), або про те, що він мав намір уникнути судового розгляду (див. Меденица проти Швейцарії, №20491/92, 14 червня 2001 року, §55, ЄСПЛ 2001-VI). Конвенція залишає Договірним державам широкий розсуд щодо вибору засобів, розрахованих на забезпечення відповідності їх правових систем вимогам статті 6. Зокрема, процесуальні засоби, запропоновані національним законодавством та практикою, повинні бути ефективними, якщо особа, яка звинувачується у кримінальному правопорушенні, не відмовилася від свого права з'являтися та захищатись, а також не прагнула уникнути судового розгляду (див. Сомоджі проти Італії, №67972/01, §67, ЄСПЛ 2004-IV). Суд посилається на свої висновки у справі Сейдовича проти Італії (№56581/00, 1 березня 2006 року §§96-100) і вказує, що сама відсутність заявника у своєму звичайному місці проживання та той факт, що його неможливо простежити, не обов'язково означає що він знав про судовий процес проти нього.

Висновки: у цій справі уряд-відповідач не продемонстрував, що Заявник мав достатні знання про відкрите розслідування та конкретні звинувачення проти нього, які могли б підтвердити висновок про те, що він відмовився від свого права брати участь у провадженні або намагався ухилитися від правосуддя. У цій ситуації, щоб провадження, яке призвело до його засудження, не представляло собою "відмову у правосудді", Заявник повинен був би мати можливість відновити його по суті звинувачення проти нього, а також будь-якого покарання, визначеного в його присутності. Касаційний суд, однак, відмовив у відновленні провадження, і не стверджувалося, що Заявник мав будь-які інші можливості для розгляду звинувачень проти нього.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1. ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, повідомлення про причини арешту, шахрайство, знищення матеріалів справи, уникнення судового розгляду