Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 жовтня 2015 року

у справі «Коніак проти Румунії»

за заявою № 4941/07

Щодо безпосереднього дослідження доказів судом під час оскарження заочно винесеного вироку

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено, оскільки він був засуджений, хоча він ніколи не був проінформований про обвинувачення проти нього і ніколи не був заслуханий слідчими органами чи будь-яким судом.

Заявник покинув країну 25 червня 2003 року, кримінальна скарга проти нього була подана у липні 2003 року, а кримінальне розслідування по обвинуваченню у скоєнні шахрайства розпочато у вересні 2003 року. Співробітники слідчих органів кілька разів їздили за останнім місцем проживання Заявника. Однак немає жодних доказів того, що Заявнику була вручена повістка за останнім місцем проживання або за будь-якою іншою адресою після вересня 2003 року. Заявник не отримав жодного офіційного повідомлення про порушення кримінального провадження проти нього та дату судового розгляду. Після засудження судом першої інстанції Заявнику стало відомо про кримінальне провадження. Він подав апеляцію проти свого засудження та обрав, щоб його представляв той самий адвокат, якого суд призначив представляти його перед судом першої інстанції. Після відхилення його апеляційної скарги Заявник повернувся до Румунії за власним бажанням і брав участь у всіх слуханнях в суді касаційної інстанції. Даний суд міг прийняти нове рішення, або виправдати Заявника, або засудити його після ретельної оцінки питання про його вину чи невинність. Якби необхідність заслуховування доказів випливала безпосередньо з обставин справи, суд міг би передати справу до нижчого суду відповідно до положень КПК, що діяли на той час. Проте, суд не скористався цими можливостями, і натомість вирішив справу на підставі доказів, поданих за відсутності Заявника прокурору та судам перших двох рівнів юрисдикції.

Правове обґрунтування: хоча провадження, яке проходить за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним зі статтею 6 Конвенції, проте відмова у правосудді, безсумнівно, має місце, коли заочно засуджена особа згодом не може отримати від суду нове рішення по суті обвинувачення як щодо закону, так і щодо факту, коли однозначно не встановлено, що вона відмовилася від свого права з'являтися та захищатись (див. Колоца проти Італії, 12 лютого 1985 року, Серія A, №89, §29; Ейнхорн проти Франції, №71555/01, §33, ЄСПЛ 2001-XI; Кромбах проти Франції, №29731/96, §85, ЄСПЛ 2001-II; і Сомоджі проти Італії, №67972/01, §66, ЄСПЛ 2004 -IV) або про те, що вона мала намір уникнути судового розгляду (див. Меденика проти Швейцарії, №20491/92, п.55, ЄСПЛ 2001-VI). Ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не заважають людині відмовитись за власним бажанням, явно чи мовчки, від її права на гарантії справедливого судового розгляду (див. Квятковська проти Італії, №52868/99, 30 листопада 2000 року). Однак, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути встановлена ​​однозначним чином і повинна бути забезпечена мінімальними гарантіями, що відповідають його важливості (див. Пойтримол проти Франції, 23 листопада 1993 року, §31, Серія A №277‑A). провадження у цілому можна вважати справедливим, якщо підсудному було дозволено оскаржувати заочний вирок і йому надано право бути присутнім на засіданні в апеляційному суді, відкривши таким чином можливість нового фактичного та юридичного вирішення по суті кримінального обвинувачення (див. «Джоунс проти Сполученого Королівства», №30900/02, 9 вересня 2003 року). Коли апеляційний суд покликаний розглянути справу щодо фактів та закону та зробити повну оцінку питання про винність чи невинність заявника, він, керуючись принципом справедливості судового розгляду, не може належним чином визначити ці питання без прямої оцінки доказів, наданих особисто обвинуваченим, який стверджує, що він не вчинив діяння, яке становить кримінальне правопорушення (див. Екбатані проти Швеції, 26 травня 1988 року, §32, Серія A №134; Лакадено Калеро проти Іспанії, №23002/07, §36, 22 листопада 2011 року, і Вадува проти Румунії, №27781/06, п.37, 25 лютого 2014 року).

Висновки: уряд-відповідач не довів, що Заявник мав певний рівень знань про розпочате розслідування або конкретні обвинувачення проти нього в достатній мірі, щоб обґрунтувати висновок про те, що він відмовився від свого права брати участь у провадженні або намагався ухилитися від правосуддя.

Відсутність Заявника під час здійснення провадження слідчими органами та нижчими судами надав суду касаційної інстанції достатньо вагомих підстав, щоб виправдати нове вивчення доказів. Національні суди зобов'язані вжити позитивних заходів з такою метою, навіть якщо заявник щодо цього не звертався. За цих обставин відмова касаційного суду особисто заслухати Заявника чи будь-які інші докази в його присутності та неспроможність виправити ситуацію шляхом передачі справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, істотно обмежили право Заявника на захист.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, відмова у правосудді, шахрайство, право на захист