Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2019 року

у справі «Оліндрару проти Румунії»

за заявою № 1490/17

Щодо тривалої бездіяльності національних органів по відновленню стосунків матері та дитини

Фабула справи: заявниця скаржилася, що її право на повагу до сімейного життя було порушено через неадекватну реакцію влади на її сімейну ситуацію та через загальну тривалість виконавчого провадження стосовно рішення про опіку.

Перебуваючи у шлюбі, заявниця народила дитину. Пізніше заявниця покинула сімейний будинок, донька залишилася з батьком. І заявниця подала до суду заяву про розлучення. В ході судового провадження кожен з батьків стверджував, що дитина має залишитися з ним. Суд задовольнив заяву про розірвання шлюбу, а дитину залишив з батьком. Суд апеляційної інстанції частково скасував рішення суду, зазначивши, що дитина має проживати з матір’ю. Після відмови повертати дитину, заявниця звернулася до органів виконавчої служби з метою примусового виконання рішення щодо повернення дитини.

Державний виконавець подав заяву про відкриття кримінального провадження за умисне невиконання рішення суду, проте прокуратура відмовила у порушенні кримінального провадження через те, що чоловік умисно не перешкоджав виконанню рішення суду, а сама дитина відмовлялася жити з матір’ю.

Орган опіки та піклування звернувся до суду з заявою про забезпечення психологічного консультування. Суд задовольнив заяву органу опіки та піклування та зобов’язав заявницю, її колишнього чоловіка та їхню спільну дитину пройти тримісячний курс психологічних консультацій з метою відновлення спілкування між заявницею та дитиною та налагодження нормальних взаємовідносин між заявницею та її колишнім чоловіком. Чоловік не надавав згоду на зустріч заявниці з дитиною; просив заявницю відстрочити виконання рішення про повернення дитини на один рік, в протилежному випадку вона не буде бачити свою дитину під час консультацій психолога. В кінцевому підсумку психолог встановила, що дитина добре себе почувала у сім'ї її батька разом зі своєю мачухою та зведеним братом, проте чоловік жодним чином не сприяв відновленню стосунків дитини та заявниці; мета психологічних консультацій досягнута не була.

Заявниця зверталася з заявою про порушення кримінального провадження у зв’язку з умисним невиконанням рішення суду щодо повернення дитини та ймовірним застосуванням ним насильства до доньки в той час, коли заявниця намагалась забрати її до себе. Прокурор відмовив у відкритті кримінального провадження. Чоловік звернувся до суду із заявою про встановлення місця проживання дитини разом з ним. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні його вимог, зауваживши, що задля відновлення сімейних зв’язків між заявницею та дитиною рекомендовано скласти графік їхніх зустрічей; зазначив, що суттєвих підстав для зміни місця проживання дитини не встановлено, а тому її місце проживання залишається з матір’ю. Суд апеляційної інстанції відхилив скаргу чоловіка. Зі слів заявниці, дитина все ще не була їй повернута.

Правове обґрунтування: у цій справі безперечно, що після рішення суду про надання заявниці опіки, органи влади були зобов'язані вживати заходів з метою її возз'єднання зі своєю дитиною. Беззаперечним є також той факт, що вжиті заходи не призвели до ефективного возз'єднання.

Зобов'язання влади діяти негайно ще важливіше у таких випадках, як теперішній, коли той з батьків, який опікується, вимагає повернення дітей від особи (будь то інший батько чи третя сторона), яка утримує дітей без будь-яких прав і без згоди. У цій справі минуло майже п’ять років з моменту, коли заявниця востаннє могла реалізувати свої батьківські права. У своєму остаточному рішенні суд підтвердив, що дитина повинна жити разом із заявницею і що, незважаючи на відмову дитини, повторне спілкування з матір'ю було в її інтересах.

На даний момент Суд вважає, що час, протягом якого остаточне рішення залишається невиконаним (чотири роки та десять місяців до дати останнього повідомлення заявника), сам по собі є проблематичним, оскільки це погіршило зв’язок між матір’ю та дитиною, тим самим ускладнюючи виконання заходів опіки.

До моменту початку психологічного консультування дитина була відокремлена від матері та не мала контактів з нею протягом року та восьми місяців. Такий значний проміжок часу сприяв відчуженню між заявницею та її дочкою, тим самим ускладнивши консультування. Суд вважає, що через цю затримку органи принаймні частково несуть відповідальність за ці додаткові труднощі у виконавчому провадженні.

Суд також повторює, що органи влади не повинні покладатися виключно на бажання дитини. Однак у цій справі, вирішуючи клопотання виконавчого органу, внутрішні суди та прокуратура позбавили батька будь-якої відповідальності за невиконання, оскільки вони визнали, що дитина не бажає мати контакт зі своєю матір'ю. Жодного разу органи влади не ставили під сумнів здатність дитини робити усвідомлений вибір чи ступінь впливу батька на дитину щодо молодого віку дитини та тривалого періоду часу, який вона проводила виключно в його компанії. Немає інформації про те, як ці органи влади оцінювали найкращі інтереси дитини.

Можна стверджувати, що заявниця також могла оскаржити рішення суду та рішення прокурора про притягнення до кримінальної відповідальності. Вона також могла подати скаргу до виконавця щодо порядку, яким він проводив виконавче провадження. Хоча ці заходи могли допомогти чинити тиск на чоловіка, вони не є найбільш ефективним засобом, доступним для заявниці для забезпечення примусового виконання. Зокрема, Суд зазначає, що до цього часу міський визнав, що психологічне консультування необхідне для відновлення відносин матері та дочки.

Суд зазначає, що незважаючи на суттєву актуальність ситуації, це провадження зайняло відносно тривалий час: сім місяців для міського суду та більше трьох місяців і більше року та двох місяців відповідно до прокуратури.

Суд також повторює, що головна роль органу захисту дітей полягає у сприянні контактам та узгодженню рішень між зацікавленими сторонами з метою сприяння найкращим інтересам дитини. Однак з наявних матеріалів випливає, що, схоже, нічого не було зроблено для підготовки дитини до візиту. Ця бездіяльність не може бути виправданою і суперечить обов'язку цього органу допомагати заявниці в її зусиллях відновити контакт зі своєю дитиною. На той час органу захисту дітей було відомо, що дитина нібито відмовилася бачити свою матір. Таким чином, орган повинен був передбачити, що необхідно вжити підготовчих заходів.

Єдиним заходом, який міг би кваліфікуватися як підготовчий до возз'єднання сторін, було обов'язкове психологічне консультування, призначене судом. Однак програма не досягла своїх цілей. Незважаючи на чітку інформацію про те, що батька заважає ефективному консультуванню, органами влади нічого не було зроблено для стримування. Жодні заходи не були запропоновані чи вжиті владою після закінчення програми консультування.

Суд підкреслює, що його рішення не повинно ні в якому разі трактувати як пропозицію, що влада повинна вжити заходів для возз'єднання заявниці з дочкою без вжиття відповідних підготовчих заходів.

Висновки: судовому виконавцю знадобилося чотири місяці, щоб організувати першу і єдину зустріч з дитиною. За цей час він, схоже, сприйняв твердження батька про те, що дитина не хотіла бачити свою матір, оскільки немає жодної психологічної чи іншої професійної оцінки дитини чи батьків при цьому. час. Слід зазначити , що в той час, дитині було три роки, і вона була відокремлена від її матері протягом більше року. За цих обставин, маючи на увазі відсутність будь-якої прямої оцінки стану дитини, ця затримка не може розглядатися як така, що відповідає її інтересам.

Органи влади не робили того, що було необхідно в обставинах справи для виконання рішень про опіку, таким чином, не вдаючись до встановлення справедливого балансу між конкуруючими інтересами особистості та громади. Своєю позицією вони також зробили неефективними деякі внутрішні засоби захисту, спрямовані на сприяння заявниці в її зусиллях щодо забезпечення виконання рішення про опіку. Загалом, заявниця не отримала ефективного захисту свого права на повагу до свого сімейного життя.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: родинні стосунки, соціальний захист, обмеження контактів з дитиною, психологічний тиск на дитину