Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2019 року

у справі «М.Т. проти України»

за заявою № 950/17

Щодо порушення апеляційним судом повноти дослідження обставин справи про визнання батьківства

Фабула справи: заявник скаржиться, що національні суди так і не визнали його батьківства на дитину.

Заявник народився зараз проживає Німеччині. Він був викладачем англійської мови у школі в місті Київ. У той час він мав приватні стосунки з заміжньою жінкою, яка також проживала в Києві. Жінка народила дитину. У свідоцтві про народження дитини її чоловік був зазначений як батько дитини. Заявник ініціював проведення ДНК- тесту, який підтвердив, що заявник є біологічним батьком дитини. Заявника не було обмежено у спілкуванні з дитиною; окрім цього, її мати щомісяця отримувала від заявника грошову допомогу. Він також придбав автомобіль для матері дитини. Заявник склав заповіт, відповідно якого після його смерті спадкоємцем його майна мала бути його дитина. Заявник спілкувався з дитиною до 2015 року, але в подальшому мати дитини повідомила заявника, що вона розлучилася зі своїм чоловіком та вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до нього.

Оскільки заявник виступив проти переїзду дитини, мати перешкоджала заявникові у спілкуванні з дитиною. Заявник звернувся до міського суду з вимогою про визнання його батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Під час судового провадження мати дитини визнавала, що заявник надавав регулярну фінансову підтримку та брав участь у вихованні та освіті дитини. Проте вона стверджувала, що вимоги заявника мають бути відхилені, оскільки він пропустив встановлений п.2 ст.129 СК України річний строк позовної давності для вимоги про визнання батьківства (з огляду на те, коли він дізнався результати ДНК-тесту).

Заявник зауважив у відповідь, що він не хотів порушувати сімейне становище дитини, адже до 2015 року йому не заборонялося спілкування з нею, тому він і не подавав позов раніше. Тільки тоді, коли відповідачка вирішила емігрувати до іншої країни з їхньою спільною дитиною, він офіційно звернувся до суду з позовом про визнання його батьківства. Міський суд задовольнив вимоги заявника та ухвалив внести зміни до свідоцтва про народження дитини і зареєструвати заявника її батьком. Суд вказав, що заявник пропустив строк з поважних причин.

Апеляційний суд скасував рішення міського суду і відхилив вимоги заявника з огляду на сплив строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що п.2 ст.129 СК України передбачає строк один рік до вимог про визнання батьківства, який починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Заявник дізнався про своє батьківство у 2007 році за результатами ДНК-тесту, проте звернувся до суду лише в 2015 році. Касаційний суд відхилив скаргу заявника.

Правове обґрунтування: що стосується спорів з приводу батьківства, ініційованих передбачуваними біологічними батьками, Суд повторює, що, незважаючи на свободу розсуду, що надається місцевим органам влади, в цій області, біологічний батько не повинен бути повністю виключений з життя своєї дитини, якщо немає відповідних причин, пов'язаних з найкращими інтересами дитини (див. Каутзор проти Німеччини, №23338/09, § 77, 22.03.2012 року, і Аренс проти Германії, №45071/09, § 74, 22.03.2012 року). Суд встановив порушення ст.8 Конвенції, де місцева влада відмовилася мати справу із запитом передбачуваного біологічного батька, щоб встановити його батьківство шляхом простого посилання на визнання батьківства іншої людини. На противагу цьому, ст.8 Конвенції не було порушено, де місцева влада відмовилася мати справу з таким проханням після того, як вони провели ретельну перевірку інтересів залучених осіб, надаючи особливого значення інтересам дитини, не ігноруючи передбачуваного біологічного батька.

У цій справі національні суди прийшли до висновку, що заявник подав скаргу по догляду за дитиною за межами терміну, встановленого законом. Відповідно до внутрішнього законодавства суди мали повноваження відновити цей термін за умови, що була вагома причина для цього. Коли заявник прохав продовжити цей термін, він наполягав на тому, що пропустив його з поважних причин - в основному тому, що він не хотів порушувати сімейну ситуацію дитини, тим паче його спілкуванню з дитиною нічого не заважало.

Висновки: коли заявник дізнався, що мати вирішила покинути країну з дитиною він звернувся з позовом про визнання батьківства. У той час як ці причини були визнані дійсними для продовження граничного терміну і розгляду позову по суті судом першої інстанції, апеляційний суд відхилив ці доводи без надання будь-яких альтернативних причин, що пояснюють своє рішення. У зв'язку з цим, жоден аналіз не проводився, щоб збалансувати інтереси дитини з інтересами заявника, щоб його батьківство було підтверджено. Незважаючи на скарги заявника з питань права, касаційний суд не розглядав ці питання в ході розгляду справи.

Національні суди, не розглянули належним чином фактичні і правові обставини даної справи, тим самим не забезпечили повагу до приватного життя заявника, на яку він має право відповідно до Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: батьківські права, позбавлення контакту з дитиною, всебічне дослідження обставин, пропущення процесуальних строків