Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 липня 2020 року

у справі «Юнусова і Юнусов проти Азербайджану» (№ 2) [1]

за заявою № 68817/14

Щодо неприпустимості порушення презумпції невинуватості особи в оприлюднених заявах посадових осіб

Фабула справи: заявники скаржилися, що під час затримання зазнали з боку працівників правоохоронних органів жорстокого поводження, в тому числі погроз зґвалтування; на незаконність позбавлення волі; що їх арешт та затримання, здійснені в рамках кримінального провадження проти них, не ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі та не були обґрунтованими; на відсутність ефективного судового контролю законності їхнього тримання під вартою; що спільна заява прес-служби Генеральної прокуратури та Міністерства національної безпеки порушила їх право на презумпцію невинуватості; що офіцер-чоловік навмисно та невиправдано був присутнім під час користування туалетом першим заявником з вигаданих міркувань безпеки. Заявники скаржилися на обшуки в аеропорту, а також їхнього будинку та офісу Асоціації та в результаті конфіскації різних матеріалів; що вилучення їхніх паспортів та перешкоджання виїзду з країни призвели до порушення права вільно виїхати із країни; що заморожування їхніх банківських рахунків було незаконним і вони не мали ефективного засобу захисту з приводу цих порушень; що їхнє право на свободу асоціацій було порушено через арешт та затримання.

З 2002 року заявники, які є подружжям, були залучені разом зі своїми вірменськими колегами до спільних проектів, спрямованих на сприяння діалогу між азербайджанською та вірменською громадянською спільнотою, яке було відоме як "народна дипломатія". Однак кримінальна справа, яку було порушено обвинуваченням проти заявників, висунуло підозру, що проекти, які здійснювались заявниками в рамках "народної дипломатії", насправді були прикриттям, за якого вони співпрацювали з різними агентами вірменських спецслужб на шкоду національній безпеці Азербайджану. Вони нібито отримали великі суми грошей, щоб набрати осіб для шпигунства, і завербували Р.М., який нібито надав інформацію про розташування військових баз та стратегічну інфраструктуру в Азербайджані під час зустрічей з цими агентами.

30 липня 2014 року слідчий, який займався справою, виніс рішення, в яких містився опис інкримінуючих діянь, і вказувалося, що існують "достатні інкримінуючі докази" для звинувачення заявників, не посилаючись на якісь конкретні докази. Того ж дня прокурор подав заяви до суду щодо призначення тримання під вартою першій заявниці та поміщення під нагляд поліції другого заявника з урахуванням його стану здоров'я. Суд задовольнив заяви та обґрунтував застосування даних запобіжних заходів серйозністю звинувачень та ймовірністю того, вони можуть уникнути чи перешкоджати розслідуванню. У рішеннях суду не було вказано жодного конкретного доказу, що призвело до обґрунтованої підозри щодо заявників, а скарга останніх щодо відсутності доказів, що підтверджують звинувачення, залишалася без відповіді. Всі скарги заявників щодо запобіжного заходу були залишені без задоволення. 5 серпня 2014 року другого заявника було затримано поліцією та суд замінив запобіжний захід на тримання під вартою. Суд обґрунтував застосування даного запобіжного заходу серйозністю звинувачень та ймовірністю того, що, якщо його звільнять, він може уникнути і перешкоджати розслідуванню. Як і у випадку з першим заявником, у рішенні суду не було вказано жодного конкретного доказу, який би викликав обґрунтовану підозру щодо другого заявника, і скарги останнього в цьому плані залишалися без відповіді. В подальшому строк тримання під вартою заявників був продовжений ще на чотири місяці. 13 серпня 2015 року заявники були засуджені за тяжкі злочини до восьми з половиною та семи років позбавлення волі відповідно. Тим часом другого заявника було звільнено через стан здоров'я. 9 грудня 2015 року суд апеляційної інстанції замінив покарання заявникам до п’яти років позбавлення волі умовно. Першого заявника також звільнили з ув'язнення. У квітні 2016 року заявники виїхали з Азербайджану до Нідерландів, де вони шукали політичного притулку.

Правове обґрунтування: презумпція невинуватості буде порушена, якщо заява посадової особи або суду щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, відображають думку про вину до того, як вона визнана винною згідно із законом. Досить, навіть за відсутності офіційного висновку, наявність існування певних міркувань, які дозволяють припустити, що суд чи посадова особа вважають обвинуваченого винним. Необхідно зробити принципову відмінність між заявою про те, що когось просто підозрюють у скоєнні злочину, і чіткою заявою, у разі відсутності остаточного переконання, що особа вчинила розглядуваний злочин. Суд послідовно наголошує на важливості вибору слів державних службовців у своїх заявах до того, як особу засудять і визнають винною у конкретному кримінальному злочині (див. Фархад Алієв проти Азербайджану, № 37138/06, § 218, 9 Листопад 2010 року). Суд зазначає, що він вже встановив порушення пункту 2 статті 6 Конвенції у ряді справ проти держави-відповідача через вибір слів, які використовуються владою у своїх заявах до преси, які завдали шкоди внаслідок оцінки судами фактів та закликів до громадськості вважати заявників винними до того, як вони були визнані винними згідно із законом (див.Ільгар Маммадов проти Азербаджану, №15172/13, 22 травня 2014 року, Мурадвердієв проти Азербайджану, №16966/06, §§107 -108, 9 грудня 2010 року; Фархад Алієв проти Азербайджану, №37138/06, 9 листопада 2010 року § 225). Спільні заяви у цих справах містили підтвердження того, що було встановлено, що заявники в результаті своїх дій вчинили діяння, що становлять склад конкретних злочинів, передбачених внутрішнім законодавством. У зв'язку з цим Суд наголосив, що слід зробити принципову відмінність між заявою про те, що когось просто підозрюють у скоєнні злочину, і чіткою заявою, за відсутності остаточного переконання, що особа вчинила розглянутий злочин (див. Фархад Алієв, цитований вище, § 218).

Висновки: Суд приймає до уваги твердження Уряду про те, що метою оскаржуваної заяви було інформування громадськості про стан кримінального розслідування щодо заявників, а також той факт, що заявники є відомими активістами громадянського суспільства, вимагає від влади інформувати громадськість про арешт заявників та кримінальне провадження. Однак цей обов'язок інформувати громадськість не може обґрунтувати всі можливі варіанти слів, але повинен виконуватись з метою дотримання права підозрюваних вважатись невинуватими. Посилання на наявність підозри щодо заявників не було зазначено на початку заяви, щоб сторонній читач міг зрозуміти, що заявників просто підозрюють у скоєнні цих злочинів, а навпаки, поставили їх у кінці заяви, коли читач вже сформував думку, що заявники вчинили ці злочини. Таким чином, загальний спосіб формулювання заяви створював враження, що заявники вважалися винними до того, як це було доведено згідно із законодавством.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 та п. 4 ст. 5 Конвенції), право на справедливий суд (п. 2 ст. 6 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції), право вільно користуватися майном (ст. 1 Протокол № 1 до Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції), межі застосування обмежень прав (ст. 18 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, право на повагу до приватного і сімейного життя, шпигунство, державна зрада