Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 липня 2019 року

у справі «Стірмір Сор Брагасон проти Ісландії»

за заявою № 36292/14

Щодо обов’язку суду безпосередньо заслуховувати доводи підсудного в разі існування ймовірності скасування виправдувального вироку

Фабула справи: Заявник стверджував, що рішення Верховного Суду потягнуло за собою порушення його права на справедливий розгляд справи.

Заявник у цій справі обіймав посаду виконавчого директора інвестиційного банку. Скарга заявника до Суду стосувалася несправедливості його засудження за пособництво та сприяння у вчиненні шахрайських дій. Стверджувалося, що два володільця сертифікатів, а саме генеральний директор банку та його виконавчий директор (Заявник), у 2010 році були звинувачені у зловживанні своїм службовим становищем, оскільки надали згоду на видачу кредиту приватній компанії для купівлі акцій в ощадному банку без перевірки фінансового стану цієї компанії. Водночас Заявника, який виступав посередником у цій угоді, було звинувачено у зловживанні своїм службовим становищем та підбурюванні до вчинення шахрайських дій, зокрема відмивання доходів, одержаних незаконним шляхом. У процесі розгляду кримінального провадження щодо Заявника суд першої інстанції заслухав усні свідчення, надані Заявником, іншими обвинуваченими та свідками у справі. В результаті судового розгляду суд першої інстанції виправдав Заявника, вказавши, що йому не були відомі факти того, як ощадний банк надав кредит приватній компанії. Проте, після перегляду справи у 2013 році Верховний Суд скасував виправдувальний вирок суду першої інстанції та вказав, що, враховуючи його участь при укладенні угоди та знання фінансових інструкцій, він мав знати про те, що угода була незаконною. Під час провадження у Верховному Суді Заявника та свідків не було повторно допитано. Заявник надав лише письмові зауваження, а його представник брав участь у відкритому судовому слуханні у Верховному Суді. Заявникові було призначено покарання у виді одного року позбавлення волі. Посилаючись на положення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), заявник скаржився, що після його виправдання судом першої інстанції його було засуджено Верховним Судом без повторного допиту інших обвинувачених та свідків у справі.

Правове обґрунтування: коли суд покликаний розглянути справу щодо фактів та закону та зробити повну оцінку питання про вину Заявника чи його невинуватість, він не може, з огляду на принцип справедливого судового розгляду, належним чином визначити ці питання без прямої оцінки доказів, наданих особисто обвинуваченим, який стверджує, що він не вчинив діяння, яке, ймовірно, є злочином (див. Константинеску проти Румунії, №28871/95, 27 червня 2000 року, з посиланням на Екбатані проти Швеції, 26 травня 1988 року, §32, серія А № 134; див. також Дондаріні проти Сан-Марино, № 50545/99, п. 27, 6 липня 2004 року). Тому існує тісний зв’язок із встановленою судовою практикою Суду, що при визначенні кримінального обвинувачення підсудний, як правило, повинен вислуховуватися судом, який його засуджує (див. Сандор Лайос Кісс проти Угорщини, № 26958/05, § 22, 29 вересня 2009 року). Суд вважає, що той факт, що апеляційний суд наділений повноваженнями скасувати виправдувальний вирок, постановлений нижчим судом без виклику підсудного та не заслухавши останнього чи свідків особисто, порушує гарантії справедливого слухання в пункті 1 статті 6 (див. Боттен проти Норвегії, 19 лютого 1996 року, § 48). У справі Ігуал Колл проти Іспанії, №37496/04, §36, 10 березня 2008 року, Суд вважав, що апеляційний суд не просто дав іншу юридичну інтерпретацію чи інше застосування закону до фактів, вже встановлених у першій інстанції, але здійснив нову оцінку фактів поза суто юридичні міркування (див. також Спіну проти Румунії, №32030/02, §§55-59, 29 квітня 2008 року, Андріску проти Румунії, №19452/02, §§65-70, 8 червня 2010 року).

Якщо пряма оцінка доказів вважається необхідною, апеляційний суд зобов'язаний вжити в цьому сенсі позитивних заходів, незважаючи на те, що заявник не взяв участь у слуханні, скористався правом надати суду свої доводи чи заперечення через захисника щодо винесення нового рішення (див. цитований вище Боттен проти Норвегії, №16206/90, 19 лютого 1996 року, §53). Альтернативно, апеляційний суд повинен обмежитися скасуванням виправдувального вироку, винесеного нижчим судом та направленням справи на повторний розгляд.

Висновки: хоча Верховний Суд не був офіційно зобов'язаним викликати Заявника для дачі показань, Суд вважає, зважаючи на обставини в цій справі, що Заявник міг обґрунтовано очікувати, що Верховний Суд викликає його чи інших свідків, щоб вони надали свої доводи, якщо була ймовірність того, що буде скасований виправдувальний вирок окружного суду та Заявник буде засуджений відповідно до звинувачення. Не було особливих обставин, які б могли обґрунтувати той факт, що Верховний Суд не викликав Заявника та відповідних свідків і не заслухав їх доводів, перш ніж виносити рішення в кримінальній справі. З судової практики Суду випливає, що цей висновок не змінюється тим фактом, що Верховний Суд мав доступ до стенограм усних слухань у справі Заявника в окружному суді.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: сприяння у вчиненні шахрайських дій, зловживання службовим становищем, відмивання доходів, одержаних незаконним шляхом, право на справедливий суд