Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 червня 2019 року

у справі «Чернега та інші проти України»

за заявою № 74768/10

Щодо відповідальності Держави за дії працівників приватних охоронних компаній

Фабула справи: заявники скаржилися за на жорстоке поводження представників держави під час протестів, в яких вони брали участь у травні та червні 2010 року. Вони також скаржилися, що держава не захистила їх від цього жорстокого поводження та не провела ефективного розслідування їхніх тверджень щодо цього; на не справедливий судовий розгляд; на затримання та притягнення до відповідальності за участь у згаданих протестах; що під час зазначених протестів вони зазнали нападів, від яких держава-відповідач їх не захистила.

У період з 20 травня до 06 червня 2010 року заявники брали участь в акціях протесту проти проекту будівництва дороги, зокрема вирубки дерев, у парку у м. Харків. Головний підрядник уклав з місцевим державним комунальним підприємством «Муніципальна охорона» (далі – «МО») договір про надання охоронних послуг. Згідно з договором «МО» зобов’язувалося надати послуги з охорони зазначеного місця будівництва. «МО» мало ліцензію, видану Міністерством внутрішніх справ України, відповідно до якої воно мало право надавати платні охоронні послуги. В ході протестної акції деякі протестувальники активно намагалися перешкоджати роботі. Зокрема, вони вилізали на дерева за допомогою альпіністського спорядження та прив’язували себе до дерев, що підлягали вирубці, або перешкоджали роботі техніки, перегороджуючи собою шлях. Незважаючи на протести, робота продовжилася. Згідно з твердженнями Уряду у відповідь на дії протестувальників працівники охорони намагалися прогнати їх, витіснивши за межі майданчика. У деяких випадках виникали сутички. Щонайменше п’ятнадцять разів на майданчик викликали карету швидкої допомоги, оскільки протестувальникам були нанесені тілесні ушкодження. 28 травня 2010 року було затримано заявників і доставлено до відділу міліції, де було складено протоколи про адміністративне правопорушення у зв’язку із вчиненням злісної непокори законним вимогам працівників міліції. Згідно постанови суду, залишеної без змін після перегляду в апеляційній інстанції заявників визнали винними та призначили покарання у вигляду 15 діб адміністративного арешту. Заявникам було відмовлено в порушенні кримінальної справи та відмовлено в задоволенні скарги, поданої до адміністративного суду щодо того, що співробітники міліції не захистили їх під час протестів.

Правове обґрунтування: усталений принцип практики Суду полягає в тому, що Договірна держава нестиме відповідальність відповідно до Конвенції за порушення прав людини, спричинені діями її представників під час виконання ними своїх службових обов’язків (див. «В.К. проти Росії», № 68059/13, п. 174, 07 березня 2017 року). Якщо поведінка представника держави є незаконною, питання про те, чи може відповідальність за оскаржувані дії бути покладена на державу, вимагає оцінки сукупності обставин і врахування характеру та контексту відповідної поведінки (див. «Рейллі проти Ірландії», № 51083/09, п.53, 23 вересня 2014 року з подальшими посиланнями). Те, чи є особа представником держави для цілей Конвенції, визначається на підставі багатьох факторів, жоден з яких сам собою не є вирішальним. Ключові критеріями, які використовуються, щоб встановити, чи є держава відповідальною за дії особи, незалежно від того, чи є вона державним службовцем, такі: порядок призначення, нагляд і підзвітність, цілі, повноваження та функції відповідної особи (див. згадане рішення у справі «В.К. проти Росії», пункт 175). Крім того, мовчазна згода або потурання органами державної влади Договірної держави діям приватних осіб, які порушують конвенційні права інших осіб у межах її юрисдикції, можуть покладати на цю державу відповідальність за Конвенцією (див. «Кіпр проти Туреччини, № 25781/94, п.81, ЄСПЛ 2001‑IV). Держава також може нести відповідальність навіть тоді, коли її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. «Молдован та інші Румунії (№ 2)», № 41138/98 і № 64320/01, п.94, ЄСПЛ 2005‑VII (витяги).

Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як характер і контекст поводження, його тривалість, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого (див. «Т.М. і С.М. проти Республіки Молдови», №26608/11, п.35, 28 січня 2014 року з подальшими посиланнями).

Стаття 3 Конвенції вимагає від органів державної влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинено приватними особами (див. згадане вище «Т.М. і С.М. проти Республіки Молдови», п.38).

Висновки: повноваження працівників «МО» щодо застосування заходів примусу, які є предметом розгляду у цій справі, ґрунтувалися на ліцензії, яку могла отримати будь-яка комерційна організація з надання охоронних послуг. У цьому питанні така ліцензія не відрізнялася від ліцензії працівників приватних охоронних компаній. Матеріали справи свідчать, що працівники міліції були присутніми під час низки ключових подій за участю працівників «МО» та іншого персоналу охорони і, як вбачається, не втручалися у більшість їхніх дій, спрямованих на протидію протесту. Відповідно до практики Суду самого цього фактору у певних контекстах може бути достатньо для встановлення відповідальності держави-відповідача. Отже, з огляду на зазначене Суд вважає, що дії працівників охорони можна вважати такими, відповідальність за які несе держава-відповідач.

Суд не може встановити згідно з необхідним критерієм доведеності, що заявники зазнали жорстокого поводження, яке досягло рівня статті 3 Конвенції та вимагало, щоб органи державної влади захистили їх від нього. Отже, матеріальний аспект статті 3 Конвенції щодо заявників порушено не було.

Було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо заявників.

Констатовані порушення: заборона катування в процесуальному аспекті (ст.3 Конвенції), право на справедливий суд (ст.6 Конвенції), свобода зібрань та об’єднання (ст.11 Конвенції), не було порушено матеріальний аспект заборони катування (ст.3 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, право на справедливий суд, свобода зібрань та об’єднання, жорстоке поводження, ефективне розслідування