Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 лютого 2019 року

у справі «Гарбуз проти України»[1]

за заявою № 72681/10

Щодо можливості не проводити допит понятих та свідків обвинувачення під час судового розгляду

Фабула справи: заявник стверджував, зокрема, що йому не було надано дозвіл допитати деяких свідків у кримінальному провадженні щодо нього, один свідок був допитаний із значною затримкою, а провадження було необґрунтовано тривалим.

21 лютого 2002 року бізнесмен П. звернувся до міліції зі скаргою, що заявник, який на той час обіймав посаду начальника комунального житлово-експлуатаційного підприємства, вимагав у нього гроші в обмін на надання дозволу на використання певних приміщень, які знаходилися на балансі підприємства. Того дня працівники міліції у присутності двох понятих дали П. декілька помічених банкнот для передачі заявнику в якості хабара, та диктофон. Пізніше того дня П. зайшов до кабінету заявника, а потім вийшов, сказавши, що віддав йому гроші. Працівники міліції зайшли всередину разом з тими самими понятими і у їхній присутності на руці та кишені заявника був виявлений люмінофорний порошок. Мічені банкноти були виявлені в одній із суміжних до його кабінету кімнат. Ці слідчі дії були зафіксовані на відеокамеру. Того дня заявник написав та підписав явку з повинною. Згодом він відмовився від своїх зізнавальних показань, стверджуючи, що вони були отримані внаслідок «фізичного та психологічного тиску» працівників міліції. Заявник був обвинувачений у вчиненні шахрайства. Поняті та свідок дали офіційні показання слідчим органам та неодноразово викликалися у судове засідання для надання показань, проте не з’явилися, оскільки їх не могли знайти за повідомленими ними органам влади домашніми адресами. Судові засідання відкладалися та переносилися щонайменше тридцять три рази у зв’язку з «неявкою свідків», і суд першої інстанції неодноразово звертався за допомогою до міліції та прокуратури для встановлення місцезнаходження свідків та доставлення їх у судові засідання. Проте, зазначені свідки не з’явилися, й їхні показання, надані під час досудового слідства, були зачитані у суді першої інстанції, який 5 жовтня 2009 року визнав заявника винним у вчиненні шахрайства та обрав йому покарання у виді обмеження волі на строк два роки в установі відкритого типу, проте звільнив його від відбування покарання у зв’язку із закінченням строку давності для притягнення до відповідальності. Вирок залишився без змін після апеляційного та касаційного оскарження.

Правове обґрунтування: в ухвалі щодо прийнятності у справі «Шумеєв та інші проти Росії», № 29474/07 та 3 інші, 22 вересня 2015 року Суд встановив, що непроведення допиту понятих під час судового розгляду не становило порушення підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки їхні показання повторювали зміст відповідних протоколів, складених працівниками міліції, та не містили нової суттєвої інформації, тому такі показання у судовому засіданні не могли вплинути на результат кримінального провадження.

З матеріалів справи вбачається, що органи влади вживали різних заходів для забезпечення явки свідків, і ці заходи включали допомогу міліції. Суд не вбачає жодних підстав для визнання цих заходів недостатніми. Тоді як показання цього свідка не були «єдиним» доказом проти заявника та нічого не вказує на те, щоб були «вирішальними», Суд готовий припустити, що її показання були достатньо вагомими, і визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони захисту заявника. Проте у провадженні існували врівноважуючі фактори (див. «Шачашвілі проти Німеччини», № 9154/10, ЄСПЛ 2015, п.п.126 – 130 щодо можливих врівноважуючих факторів).

Висновки: суд першої інстанції неодноразово викликав понятих і свідків та звертався за допомогою до міліції та прокуратури забезпечити їхню присутність. Заявник не вказав на які-небудь недоліки у цих спробах. Суд доходить висновку, що існувала поважна причина їхньої неявки у судове засідання та визнання допустимим доказом їхніх показань, наданих під час досудового слідства. Ці показання безумовно не були «єдиним» доказом проти заявника. Нічого не вказує на те, що вони були «вирішальними» для результату розгляду справи. У будь-якому разі існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими у результаті зіткнулася сторона захисту. По-перше, під час провадження заявнику було надано повну можливість викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність показань цих свідків та вказати на будь-які неузгодженості в їхніх показаннях, навіть, якщо нічого не вказує на те, що він взагалі намагався зробити це. По-друге, існували численні підтверджуючі докази, у тому числі показання П. та працівників міліції, речові докази та результати експертиз, а також власні зізнавальні показання заявника.

Під час провадження заявнику було надано повну можливість викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність показань свідків, які не з’явилися у судове засідання, та вказати на будь-які неузгодженості в їхніх показаннях. Тоді як заявник дійсно виклав власну версію подій, немає доказів того, що він конкретно ставив під сумнів довіру до свідка або достовірність її показань у національних судах, зокрема, у його апеляційній та касаційній скаргах. Різні докази підтверджували показання свідків, зокрема показання П. та власні зізнавальні показання заявника.

Суд доходить висновку, що заявник не висунув не безпідставної скарги, що визнання допустимим доказом зазначених показань свідків підірвало справедливість кримінального провадження щодо нього.

Констатовані порушення: право на справедливий суд у зв’язку з тривалістю кримінального провадження (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, шахрайство, закінчення строку давності, передача хабара