Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 червня 2012 року

у справі «Умаєви проти Росії»

за заявою № 47354/07

Щодо визначення елементів, якими обумовлюється відповідальність Держави за викрадення та вбивство особи військовослужбовцями

Фабула справи: заявники стверджували, що їх родичі були незаконно затримані, викрадені і вбиті агентами Держави; що розслідування за фактом їх зникнення не було ефективним і що вони зазнали душевні страждання у зв'язку з відсутністю ефективних засобів захисту від заявлених порушень.

Заявники є подружжям та мешкають в селі в Чеченській Республіці. 14 липня 2006 року перша заявниця разом з сином В.У. та братом Т.М. їхали з села Ніхалой до свого села. На контрольно-пропускному пункті федеральних сил, розташованому біля в'їзду в село Шатой (надалі - КПП), російські військовослужбовці зупинили автомобіль заявників для перевірки. На КПП перша заявниця побачила групу з семи-восьми військовослужбовців чеченської національності, які стояли у сріблясто-сірого автомобіля марки «Нива» і говорили один з одним чеченською мовою. Перша заявниця спостерігала за ними деякий час і змогла запам'ятати їх обличчя. Після перевірки документів російські військовослужбовці записали відповідну інформацію в реєстраційний журнал КПП і дозволили рухатися далі. Проїхавши деякий час, вони побачили трьох військовослужбовців-чеченців з групи, яку вони вже бачили на КПП Шатой. Військовослужбовці затримали родичів заявників на увезли їх в невідомому напрямку на їх автомобілі. Автомобіль в той же день був знайдений неподалік від місця події біля бліндажу з російськими військовослужбовцями. Заявники відразу почали звертатися до різних органів влади з метою розшуку родичів. 25 липня 2006 року було порушено кримінальну справу за фактом викрадення. Слідство неодноразово зупинялося та відновлювалося. Було з’ясовано, що до викрадення причетний військовослужбовець Р.Д., який був оголошений в розшук. На надий час розслідування триває.

Уряд не заперечував ніякі твердження заявників щодо фактів викрадення і наступних подій, але стверджував, що військовослужбовець Р.Д., якого місцева влада звинуватила у скоєнні злочину, міг викрасти родичів заявників "з особистих чи корисливих міркувань".

Правове обґрунтування: коли інформація щодо оспорюваних події цілком або головним чином належить до виключного відання Держави, як в разі перебування затриманої особи під контролем влади, виникають підстави для певних припущень щодо причин тілесних ушкоджень або смерті, що наступили в період утримання під вартою. В такому випадку можна вважати, що тягар надання задовільного та переконливого пояснення повинен бути покладений на Державу (див. Салман проти Туреччини, №21986/93, §100, ЄСПЛ 2000-VII, і Чакісі проти Туреччини, №23657/94, §85, ЄСПЛ 1999 IV). По відношенню до ситуації військової служби Суд вже неодноразово підкреслював, що неконтрольовані і довільні дії з боку Державних службовців є несумісними з ефективним дотриманням прав людини і що Держава повинна забезпечити шляхом створення системи адекватних і ефективних заходів захисту від свавілля і зловживання силою, що його агенти мають усвідомлювати межі своїх повноважень і що в своїх діях вони повинні керуватися не тільки буквою відповідних професійних правил, а й заздалегідь приділяти увагу перевазі поваги до людського життя як фундаментальної цінності (див. Енукідзе і Гіргвліані проти Грузії, №25091/07, §284, 26 квітня 2011 року). При оцінці доказів суд зазвичай застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Проте такий доказ може випливати із сукупності досить сильних, ясних і погоджених висновків або аналогічних неспростовних презумпцій факту. Якщо досліджувана подія цілком або в більшій частині знаходиться у винятковому віданні влади, як у випадку, коли люди знаходилис під вартою, обґрунтовано будуть виникати припущення щодо травм і смерті, які сталися під час такого тримання. В такому випадку тягар доведення буде покладено на владу, яка повинна забезпечити задовільне і переконливе пояснення (див. Варнава та інші проти Туреччини, №№16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 та 16073/90, §§ 182-83, ЄСПЛ 2009).

Суд неодноразово вказував, що зобов'язання захищати право на життя, згідно зі статтею 2 Конвенції, передбачене в зв'язку із загальним зобов'язанням держави, згідно зі статтею 1 Конвенції «забезпечити всім в межах своєї юрисдикції права і свободи, визначені в Конвенції», вимагає, в порядку презумпції, проведення ефективного офіційного розслідування в тих випадках, коли люди були вбиті в результаті застосування сили (див. Кайя проти Туреччини, 19 лютого 1998 року, § 86, ЄСПЛ 1998 I). Висновки: твердження Уряду про те, що родичі заявників могли бути викрадені "з корисливих міркувань", дуже не визначено і, крім того, не підтверджується ніякими доказами. Через відмову Уряду надати будь-які документи з матеріалів кримінальної справи, Суд позбавлений можливості не тільки зрозуміти, що саме малося на увазі Урядом під "корисливими міркуваннями", але і оцінити, що саме було зроблено для вивчення цього питання на будь-якому з етапів внутрішнього розслідування. Ряд додаткових елементів серйозно підриває доводи Уряду. Зокрема, Уряд визнає, що в розглянутий час Р.Д. був військовослужбовцем спеціального батальйону російських військ і, отже, був співробітником Держави. Крім того, в заяві про те, що викрадачі, в тому числі Р.Д., були одягнені в камуфляжну форму і озброєні автоматичною зброєю, ніщо не вказує, що це була неслужбова зброя. Викрадачі не тільки зупинили автомобіль заявників в денний час, віддаючи накази пасажирам, а й відкрито доставили родичів заявників на їх автомобілі «Нива» до бліндажа російських федеральних сил, тобто на місце, що знаходилося під контролем Держави. Суд також не може випустити з уваги, що перша заявниця, а також В.У. і Т.М. вже бачили цих військовослужбовців на КПП Шатой раніше і припустили, що вони були агентами Держави під час виконання службових обов'язків і що, в результаті, коли заявники повернулися на КПП Шатой після викрадення, вони знайшли там військовослужбовців з цієї ж групи. З огляду на вищезгадані елементи і посилаючись на відмову Уряду надати будь-які документи з матеріалів кримінальної справи, Суд вважає встановленим, що В.У. і Т.М. були викрадені 14 липня 2006 року працівниками Держави і що, всупереч твердженням Уряду, відповідальність за їх зникнення повинна бути покладена на Державу. Родичі заявників повинні вважатися померлими, під час перебування в руках представників Держави, і відповідальність за їх смерть повинна бути покладена на Державу.

Влада не провела ефективного кримінального розслідування обставин викрадення та подальшого вбивства В.У. і Т.М. в порушення процесуальної частини статті 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: душевні страждання, ефективний засіб юридичного захисту, викрадення, визнання особи померлою, право на життя, заборона катування, право на свободу, особиста недоторканність