Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 грудня 2019 року

у справі «Радзевіл проти України»

за заявою № 36600/09

Щодо наслідків посилання суду у вироку на зізнавальні показання обвинуваченого, виключені з доказової бази

Фабула справи: Заявник скаржився на не справедливий судовий розгляд, оскільки не було дотримано його право не свідчити проти себе та йому було свавільно відмовлено у праві на вільний вибір захисника. Заявник також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження щодо нього.
12 вересня 2002 року за участю Заявника, який рухався на автомобілі, сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті чого пішохід Г. того ж дня помер в лікарні. В цей же день Заявник підписав пояснення до органу внутрішніх справ, згідно з яким Г. несподівано з’явився з-за сусіднього транспортного засобу, який рухався, коли заявник повільно перетинав на своєму автомобілі пішохідний перехід, і раптово впав на капот автомобіля заявника. Після цього, коли заявник натиснув на гальма, Г. впав на дорогу. У «поясненнях» був запис про роз’яснення заявнику змісту статті 63 Конституції України, яка передбачає право не свідчити проти себе. Згідно з доводами заявника у Суді в нього не було з собою окулярів і він підписав «пояснення», не прочитавши його. Під час судового розгляду справи заявник заперечив, що порушив правила безпеки дорожнього руху або збив Г. своїм автомобілем. 13 грудня 2006 року суд першої інстанції визнав заявника винним та призначив покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк два роки. Проте, суд амністував його відповідно до Закону України «Про амністію». Даний вирок був залишений без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Під час досудового слідства та розгляду його справи у суді першої інстанції заявника представляв вибраний на власний розсуд захисник, який також підготував і подав апеляційну скаргу від імені заявника. Згодом заявник безуспішно клопотав, щоб його представляли двоє інших захисників. В задоволенні даних клопотань йому було відмовлено, оскільки дані юристи не мали права на зайняття адвокатською діяльністю, а тому не могли бути допущені до кримінального провадження як захисники у зв’язку з відсутністю законодавчого акту щодо відповідних критеріїв допущення таких фахівців.

Кримінальне провадження щодо заявника, яке стосувалося дорожньо-транспортної пригоди, офіційно розпочалося 20 вересня 2002 року та закінчилося 05 січня 2009 року, коли суд касаційної інстанції залишив без задоволення касаційну скаргу заявника. Таким чином провадження тривало в цілому шість років і майже чотири місяці. Для ухвалення вироку 13 грудня 2006 року у справі заявника суду першої інстанції знадобилося чотири роки і приблизно три місяці за відсутності будь-яких затримок з вини заявника. Затримки у провадженні, відповідальність за які несли органи державної влади, полягали в наступному: понад два місяці в результаті повернення справи на додаткове розслідування та вісім місяців у зв’язку із закінченням строку повноважень судді, у провадженні якого перебувала справа. Суду першої інстанції довелося неодноразово призначати проведення певних слідчих дій, що також вплинуло на тривалість провадження. Так, майже через чотири роки після дорожньо-транспортної пригоди виникла необхідність повторно провести відтворення обстановки та обставин відповідної події.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, доступу до захисника, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 120 – 150, від 09 листопада 2018 року). Також загальні принципи щодо права на правову допомогу за власним вибором наведені в рішенні у справі «Дворський проти Хорватії» [ВП], (Dvorski v. Croatia) [GC], заява № 25703/11, пункти 76 – 82, ЄСПЛ 2015).

Право вільно обирати захисника було обмежено, оскільки вибрані заявником на власний розсуд представники були юристами, однак не мали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника не може саме собою порушити питання за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, пункт 68, від 20 січня 2005 року) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» [ВП] (Meftah and Others v. France) [GC], заява 32911/96 та 2 інші, пункт 45, ЄСПЛ 2002‑VII) може вимагатися певна юридична кваліфікація.

Відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку, хоча не можна виключати, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним, що дасть змогу оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. згадане рішення у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 121).

Розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин відповідної справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).

Висновки: обставини, за яких було отримано оскаржуваний документ, були належним чином проаналізовані судом першої інстанції, який вирішив виключити його з доказової бази на тій підставі, що він не був складений відповідно до процесуальних вимог. Хоча, незважаючи на це рішення, на відповідне «пояснення» опосередковано посилалися, його роль була досить обмеженою. Крім того, були інші вагомі докази проти заявника, у тому числі показання свідків. Заявник, якого протягом усього судового розгляду представляв захисник, вибраний на його власний розсуд, мав достатньо можливостей оскаржити допустимість доказів або заперечити проти їхнього використання. Справу розглядали професійні судді трьох інстанцій. Національні суди належним чином розглянули всі наявні докази та аргументи заявника щодо будь-яких процесуальних недоліків, з якими він міг стикнутися на початкових стадіях слідства, а їхні рішення були належним чином фактично та юридично обґрунтовані.

Отже, лише той факт, що національні суди опосередковано посилалися на зізнавальні показання заявника, на думку Суду, не може вважатися таким, що підірвав загальну справедливість судового розгляду його справи.

Суд не вбачає жодних ознак, що залишення без задоволення клопотання заявника щодо представництва його інтересів в апеляційному суді практикуючими юристами, вибраними на його власний розсуд, мало непоправно негативний вплив на загальну справедливість судового розгляду його справи.

У цій справі тривалість кримінального провадження щодо заявника була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Констатовані порушення: право на справедливий суд у зв’язку з тривалістю кримінального провадження (ст.6 Конвенції), не було порушено права на справедливий суд у зв’язку зі справедливістю кримінального провадження (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, вільний вибір захисника, надмірна тривалість кримінального провадження, порушення правил безпеки дорожнього руху