Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 червня 2009 року

у справі «Хасуєва проти Росії»

за заявою № 28159/03

Щодо підстав визнання доведеною версію вбивства особи агентами Держави та подальшої неадекватності розслідування даної події

Фабула справи: Заявниця скаржилася, що її син зник після незаконного затримання російськими військовослужбовцями, а державні органи не провели ефективного розслідування даної справи; що в результаті цих подій вона зазнала душевні страждання; що була позбавлена ефективних засобів захисту щодо вищезазначених порушень.

Заявниця мешкала в місті Урус-Мартан, Чечня, разом з сином А.Х., його дружиною та донькою. На даний період федеральні збройні сили охороняли територію Урус-Мартана. Численні військові підрозділи розташовувалися в місті і його околицях, військова влада розмістила контрольно-пропускні пункти по всьому місту, для відстеження всіх, хто залишає місто або в'їжджає в нього. 30 серпня 2001 року до помешкання Заявниці увірвалися десять чоловіків в камуфляжній формі з кулеметами і снайперськими гвинтівками. Всі вони були в масках, крім двох - зі світлим волоссям і блакитними очима, явно слов'янської зовнішності. Військовослужбовці говорили російською без акценту. Заявниця та її родичі вважають, що це були російські військові. Документів, що засвідчують особу або документів, що уповноважують їх на дії, вони не надали, почавши обшук без пояснення. Застосовуючи фізичну силу та погрожуючи зброєю, військові затримали сина Заявниці, посадили до автомобіля та вивезли в невідомому напрямку. Військові, які перебували на блокпості, спостерігали ці події, але не втручалися. Жодних відомостей про сина Заявниця з тих пір не мала. Хоча вона повідомила владі про викрадення А.Х. 30 серпня 2001 року, розслідування не було розпочато до 27 жовтня 2001 року, тобто через майже два місяці після викрадення. З 22 грудня 2001 року по 29 червня 2004 року, тобто протягом більше двох років, лише Заявницю допитали в якості свідка. Після комунікації скарги Уряду, тільки вона і двоє її родичів були допитані слідчими, влада відмовилася допитати ряд важливих свідків, в тому числі місцевих жителів - очевидців події, а також військовослужбовців, які чергували на блокпості навпроти її будинку, які могли бачити викрадення А. Х. Слідство відмовилося вжити заходів по встановленню співробітників правоохоронних органів, яким належала військова техніка, що використовувалась при викраденні. Розслідування велося протягом більше семи років без значущих результатів, періодично зупиняючись. До того ж, хоча влада представляла Заявниці копії постанов про зупинення кримінального розслідування, ці документи не містили істотних відомостей, які давали б можливість оскаржити конкретні дії влади. Заявниця не мала доступу до матеріалів кримінальної справи.

Правове обґрунтування: Суд посилається на ряд вироблених їм загальних принципів щодо встановлення фактів у разі спору і, особливо, у разі заяв про зникнення в контексті статті 2 Конвенції (короткий опис цих принципів див. в рішенні по справі Базоркіна проти Росії, №69481/01, §§103-109, 27 липня 2006 року). Суд також зазначає, що необхідно взяти до уваги поведінку Сторін при збиранні доказів (див. Ірландія проти Сполученого Королівства, 18 січня 1978, Серія A №25, ст. 64-65, §161). У світлі цього і з врахуванням вищезгаданих принципів Суд вважає, що з поведінки Уряду можна зробити висновки щодо обґрунтованості тверджень Заявниці. Коли заявник подає докази, достатні за відсутності спростування (prima facio), і Суд не може зробити висновків про факти справи внаслідок відсутності таких документів, Уряд повинен надати пояснення, чому запитувані документи не можуть бути доказом тверджень, зроблених заявниками, або забезпечувати задовільне і переконливе пояснення того, як відбулися події, що розглядаються. Тягар доказування, таким чином, переходить до Уряду, і якщо він зазнає невдачі в своїх аргументах, виникнуть питання по статті 2 і/або статті 3 (див. Toгчу проти Туреччини, №27601/95, §95, 31 травня 2005 року, і Аккум та інші проти Туреччини, №21894/93, §211, ЄСПЛ 2005 II).

Обов'язок захищати право на життя відповідно до статті 2 Конвенції означає, що має бути проведено ефективне офіційне розслідування в будь-якій формі всіх випадків загибелі людей в результаті застосування сили. Судом вироблений ряд керівних принципів, які повинні бути дотримані при проведенні розслідування, щоб воно відповідало вимогам Конвенції (див. узагальнений виклад цих принципів у справі Базоркіна проти Росії, §§ 117-119, цит. вище).

Висновки: Заявниця стверджувала, що саме військовослужбовці Держави забрали А. Х. 30 серпня 2001 року і потім вбили його. Уряд не заперечував фактичної складової даної справи і не надав іншої версії подій. Версія Заявниці підтверджена показаннями свідків, зібраними нею і слідством. Той факт, що велика група озброєних людей у ​​військовій формі, могла вільно пересуватися на військовій техніці через блокпости в денний час і затримати людину в її власному будинку на території, що розташована поруч з військовим КПП, очевидно підтверджує припущення Заявниці про те, що це були представники Держави. Заявниця представила докази, достатні за відсутності спростування (prima facie), що її син був затриманий Державними службовцями. Заява Уряду, що слідство не знайшло жодних доказів причетності спецслужб до викрадення, недостатньо, щоб звільнити його від вищезгаданого тягаря доведення. Роблячи висновки з відмови Уряду надати інше переконливе пояснення розглянутих подій, Суд, вважає, що А.Х. був заарештований 30 серпня 2001 року в його квартирі в місті Урус-Мартан представниками Держави в ході не визнаної спецоперації. Про сина Заявниці не було ніяких звісток з 30 серпня 2001 року. Його ім'я не значиться в офіційних списках затриманих. Нарешті, Уряд не надав жодних пояснень того, що з ним сталося після затримання.

В справах про зникнення Суд уже знаходив ганебним, що не було проведено всебічне розслідування фактів викрадення внутрішньою прокуратурою або судом. Документи кримінальної справи, подані Урядом, не показують, що будь-яке просування у справі було зроблено протягом шести років і, таким чином, демонструють незавершеність і неадекватність процесу. Більш того, така поведінка прокуратури та інших правоохоронних органів після повідомлення їх Заявницею про викрадення А.Х. зіграло ключову роль у зникненні, так як необхідні заходи не були вжиті в перші ж дні і тижні після затримання. Поведінка влади перед обличчям конкретних скарг Заявниці дає привід обґрунтовано припускати, по крайній мірі, потурання злочину і змушує закономірно сумніватися в об'єктивності розслідування.

Син заявниці повинен вважатися померлим після безвісного затримання представниками Держави, і за його смерть відповідальною є Держава. Влада не провела ретельного та ефективного розслідування обставин зникнення А. Х.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: ефективний засіб юридичного захисту, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, незаконне затримання, душевні страждання, викрадення особи