Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 грудня 2012 року

у справі «Тангієв проти Росії»

за заявою № 27610/05

Щодо визнання судового розгляду несправедливим в разі використання показань обвинуваченого, отриманих під тортурами

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що він зазнав жорстокого поводження під час тримання під вартою; що наступне за цим розслідування було неефективним; що звинувачення проти нього були засновані на показаннях, отриманих під примусом, і що влада перешкоджала його праву подати індивідуальну скаргу.

11 квітня 2003 року співробітники міліції заарештували заявника в його будинку. Згідно заявнику, в ході арешту, співробітники міліції побили його. У невстановлений день заявнику було пред'явлено обвинувачення в декількох вбивствах, участі в діяльності незаконного збройного формування, в незаконному зберіганні вогнепальної зброї, крадіжці і викраденні автомобіля. Неодноразово в ізоляторі тимчасового тримання він зазнавав жорстокого поводження: його катували електричним струмом, били гумовим кийком, гасили цигарки і сірники об його тіло. Заявник визнав свою провину згідно обвинувачення та підтвердив свої показання в присутності адвоката. Наявність відповідних слідів від катування підтверджена показами матері заявника та констатована в медичній документації, складеної лікарями слідчого ізолятора, куди був переведений заявник. 11 жовтня 2003 року заявник повідомив суддю в судовому засіданні, що відмовляється від даного раніше визнання провини та поскаржився на жорстоке поводження, внаслідок чого знову був переведений до ізолятора тимчасового тримання, де зазнав катування електричним струмом. В ході судового розгляду він відмовився від свого зізнання і заявив, що неодноразово зазнавав жорстокого поводження і залякування і його змусили зізнатися. 5 жовтня 2004 року суд касаційної інстанції визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення і засудив його до 24 років позбавлення волі. Рішення суду ґрунтувалося на зізнаннях заявника, показаннях інших підсудних, свідків, даних в ході слідства і в суді, звітах балістичної експертизи, згідно з якими жертви були вбиті зі зброї, знайденої в будинку заявника. 11 травня 2004 року прокуратура винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження, так як вони не були обґрунтованими. Скарга на дану постанову була повернута судом в зв’язку з неналежним оформленням.

Правове обґрунтування: до завдань Суду не належить визначення того, чи є конкретний вид доказів (наприклад, докази, отримані з порушенням національного законодавства) допустимими. Питання, на яке необхідно знайти відповідь, полягає в тому, чи був судовий розгляд справедливим в цілому, включаючи спосіб отримання доказів. Це передбачає розгляд згаданих порушень законодавства, а у випадках, коли має місце порушення іншого конвенційного права, - розгляд характеру даного порушення (див. Гафген проти Німеччини [Велика Палата], № 22978/05, §162, ECHR 2010). Крім того, особливі норми застосовуються щодо використання в ході кримінального провадження доказів, отриманих з порушенням статті 3. Використання таких доказів, отриманих з порушенням одного з основних і абсолютних прав, гарантованих Конвенцією, завжди піднімає серйозні питання, що стосуються справедливості розгляду, навіть якщо посилання на такі докази не було вирішальним для обґрунтування обвинувального вироку (див. Гафген, цит. вище, §165). У попередніх справах, що стосувалися таких свідчень, Суд дійшов висновку, що прийняття до розгляду як докази показань, отриманих під тортурами (див. Орс та інші проти Туреччини, №46213/99, §60, 20 червня 2006 року, Харутюнян проти Вірменії, №36549/03, §§63, 64 і 66, ЄСПЛ 2007 III; і Лівинці проти Молдови, №17332/03, §§101 і 104-105, 16 грудня 2008 року) або з застосуванням інших форм жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції (див. Сойлемез проти Туреччини, №46661/99, §§107 і 122-24, 21 вересня 2006 року), для встановлення обставин у кримінальній справі робить весь розгляд в цілому несправедливим. Цей висновок застосовувався незалежно від доказової ваги показань, а також незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для постанови обвинувального вироку (там же).

Висновки: в цій справі свідчення заявника, дані їм після затримання і взяття під варту, були частиною доказової бази проти нього. Суди першої та касаційної інстанцій не визнали дані показання недопустимими доказами і послалися на них, визнаючи заявника винним і призначаючи йому покарання. Суд також зазначає, що він уже встановив, що заявник був підданий тортурам в ході затримання і в ув'язненні, тобто в той же час, коли його допитували і він давав свідчення про скоєння злочинів, обвинувачення в яких йому згодом було пред'явлено. За таких обставин Суд вважає нпереконливими доводи держави-відповідача про те, що заявник дав свідчення добровільно, так як в ході допиту йому надавав допомогу захисник, і йому роз'яснювалося право не свідчити проти себе. Суд приходить до висновку, що незалежно від впливу, який показання заявника, отримані під тортурами, мали на результат кримінального провадження щодо нього, використання таких доказів зробило кримінальний розгляд несправедливим. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), відсутня необхідність окремо розглядати скаргу в частині порушення права на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: ефективний засіб юридичного захисту, катування, тримання під вартою, право подати індивідуальну скаргу, тілесні ушкодження, недопустимі докази