Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 червня 2011 року

у справі «Мовсаєви проти Росії»

за заявою № 20303/07

Щодо застосування Судом стандарту доведення “поза розумним сумнівом” при оцінці доказів, наданих сторонами

Фабула справи: заявники скаржилися, що С.М. був затриманий російськими військовослужбовцями, після чого вбитий, і що внутрішньодержавні органи влади не змогли провести ефективне розслідування даної справи.

24 лютого 2006 року С.М. з дружиною та дванадцяти річним сином приїхали з Інгушетії до брата С.М., який мешкав в селі Чечен-Аул Грозненського району, Чечня. Після візиту близько 14 години вони рухалися на автомобілі в напрямку Грозного, коли їх зупинили двоє чоловіків у військовій формі, один з яких був озброєний пістолетом. З двох машин вийшли ще сім- вісім осіб у військовій формі. Коли перша заявниця побачила, як чоловіка відводять до тих машин, вона і її син вийшли з автомобіля і побігли за ним. Один з озброєних людей направив пістолет на неї і почав вимагати чеченською мовою зупинитися. Після цього викрадачі вивезли С.М. у напрямку до Грозного. З наступного дня заявники, які є дружиною та братом С.М., зверталися зі скаргами з приводу викрадення в різні правоохоронні органи Чечні і запитували інформацію про місцезнаходження їх родича, проте державні органи заперечували свою причетність до викрадення С.М. і обіцяли сприяти заявникам в їх пошуках. 13 березня 2006 року тіло С.М. було знайдено недалеко від відділення внутрішніх справ і контрольно-пропускного пункту російських федеральних сил. За словами другого заявника, на тілі були синці, зуби були вибиті і в голові - два вогнепальних поранення, одне з яких в лівій скроневій області. Другий заявник зробив висновок, що до смерті С.М. зазнавав на собі тортури. 13 березня 2006 року прокуратурою було порушено кримінальну справу, 27 березня 2006 року заявниця була визнана потерпілою, 13 червня 2006 року їй було повідомлено про зупинення розслідування в зв’язку з неможливістю встановити винних осіб. 16 лютого 2007 року заявниця звернулася зі скаргою щодо неефективності розслідування, але відповіді не отримала.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що в його прецедентній практиці вироблений ряд принципів, які можна застосувати в ситуаціях, коли він змушений вирішувати завдання встановлення фактів, щодо яких між сторонами є спір. При оцінці доказів застосуванню підлягає стандарт доведення «поза розумним сумнівом» (див. Aвшар проти Туреччини, №25657/94, §282, ЄСПЛ 2001-VII). Досягнення такого стандарту доведення може бути наслідком співіснування досить сильних, ясних і узгоджених один з одним висновків з наявних фактів або схожих неспростованих презумпції щодо факту. У цьому контексті має братися до уваги поведінка сторін при отриманні доказів (див. Taніш та інші проти Туреччини, №65899/01, §160, ЄСПЛ 2005-VIII).

Заявники стверджували, що в лютому 2006 року Чечен-Аул перебував під повним контролем федеральних сил, і тому викрадення С.М. могли здійснити тільки представники Держави. Судом по ряду справ вже визнавалася відповідальність російської влади за позасудові страти і зникнення мирних громадян в Чеченській Республіці, навіть за відсутності заключних висновків внутрішньодержавних органів слідства (див. Лулуєв та інші проти Росії, № 69480/01, ЄСПЛ 2006 -... (витяги); і Байсаєва проти Росії, №74237/01, 5 квітня 2007 року). Суд визнавав це, грунтуючись переважно на документах, що характеризують обставини кожного інциденту, що підтверджують присутність військових транспортних засобів та обладнання, на свідченнях свідків, на іншій інформації щодо здійснення операцій з підтримки безпеки, а також на незаперечному ефективному контролі відповідних територій російськими військовими. На цій підставі Суд встановлював, що відповідні території знаходилися «під виключним контролем державних силових структур», маючи на увазі проведення військових операцій і операцій з підтримки безпеки, що здійснюються там в присутності військовослужбовців (див. Зубайраєв проти Росії, №67797/01, §82, 10 січня 2008 року).Зобов'язання захищати право на життя, згідно зі статтею 2 Конвенції, передбачене в зв'язку із загальним зобов'язанням держави відповідно до статті 1 Конвенції «забезпечити всім в межах своєї юрисдикції права і свободи, визначені в Конвенції», також вимагає, в порядку презумпції, проведення ефективного офіційного розслідування у тих випадках, коли люди були вбиті в результаті застосування сили. Суд розробив ряд керівних принципів, яких необхідно дотримуватися при проведенні розслідування відповідно до вимог Конвенції (див. стислий виклад цих принципів у справі Базоркіна проти Росії, №69481/01, 27.07.2006 року,§§ 117-119).

Висновки: виклад фактів заснований тільки на свідченнях першої заявниці. Крім того, з представлених матеріалів справи випливає, що заявники не піднімали перед внутрішньодержавним слідством питання про можливу причетність агентів Держави до викрадення і подальшого вбивства їхнього родича, вони висловили це припущення тільки в своїй скарзі до Суду. Той факт, що викрадачі були озброєні й одягнені в камуфляжну уніформу, не обов'язково означає, що вони були агентами Держави. Перша заявниця в своїх свідченнях Суду не згадувала, що на уніформі, в яку були одягнені викрадачі, були якісь відзнаки, типові для звичайної уніформи співробітників Держави, або що в ході затримання викрадачі діяли як організована злочинна група під єдиним керівництвом. Очевидно, що камуфляжна форма без відмінних знаків могла належати особам, які придбали її у військових через різні, можливо, незаконні канали. Крім того, слід також відзначити, що викрадачі були озброєні пістолетами, і це дозволило їм легко приховувати свою зброю, що не було б можливим при використанні автоматів, які зазвичай використовуються військовослужбовцями під час проведення спеціальних операцій. Заявники ніколи не стверджували ні в ході внутрішнього розслідування, ні в Суді, що були очевидці, які бачили якісь військові транспортні засоби в безпосередній близькості від місця злочину. З огляду на те, що злочинці використовували звичайні цивільні транспортні засоби, Суд вважає, що це дозволило їм вільно переміщатися по місту без контролю з боку влади, на відміну, наприклад, від групи озброєних людей, які їхали б на військовому транспорті. Крім того, злочинці говорили чеченською мовою і викрали С.М. на вулиці в денний час доби, на відміну від викрадачів по багатьом іншим випадкам зникнень, коли жертви були взяті з дому або затримані на військових контрольно-пропускних пунктах, і, що важливо, це відбувалося вночі під час комендантської години. Не може бути однозначно сказано, що викрадачі діяли таким же чином, як під час спецоперації, проведеної співробітниками Держави, коли військові, наприклад, захищають територію, про яку йде мова, перевіряють документи жителів, обшукують приміщення і так далі. Не схоже, що викрадачі діяли так, як група з чіткою системою командування, яка отримала наказ і рапорти про свої дії вищим офіцерам. Заявники не подали переконливих доказів на підтвердження своїх показань, що саме агенти Держави були причетні до цього злочину. У відсутності відповідної інформації, Суд не може встановити «поза розумних сумнівів», що агенти Держави здійснили викрадення і подальше вбивство С.М. За таких обставин Суд не може встановити відповідальність Держави і не знаходить порушення матеріальної частини статті 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя в процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції), відсутнє порушення права на життя в матеріальній частині (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: неефективне розслідування, визнання потерпілим, тортури, позасудова страта, військова операція, викрадення, вбивство