Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 липня 2010 року

у справі «Гелаєви проти Росії»

за заявою № 20216/07

Щодо зобов’язання проведення ефективного кримінального розслідування обставин зникнення особи

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що їх родич, М.Г. був незаконно затриманий, відчув на собі тортури та був позбавлений життя російськими військовослужбовцями і державні органи не провели ефективного розслідування даної справи; російська влада не дотримується процесуальних обов'язків в частині розслідування цих передбачуваних випадків жорстокого поводження і тортур; в результаті викрадення М.Г. і непроведення Державою сумлінного розслідування цього злочину заявники зазнали душевні страждання. Заявники скаржилися на те, що вони були позбавлені ефективних засобів захисту щодо вищезазначених порушень.

Заявники є родичами М.Г. На час подій вони мешкали в селищі Гікало Грозненського району Чеченської Республіки, що знаходилося під повним контролем російських федеральних сил, які 26-27 лютого 2000 року проводили спецоперацію в даному населеному пункті. 27 лютого 2000 року до будинку заявників увірвалися близько десяти озброєних військовослужбовців, які після перевірки документів затримали М.Г. та увезли в невідомому напрямку, завдавши трьом заявницям, які намагалися їм перешкодити, тілесних ушкоджень. В результаті даної спецоперації було затримано 14 мешканців селища, які згодом, за виключенням двох осіб, повернулися додому. Зі слів осіб, які повернулися, після затримання їх доставили до Жовтневого тимчасового відділу внутрішніх справ (далі - ТВВС), де військовослужбовці тривалий час завдавали побоїв лопатами та чавунними трубами, нацьковували собак, а М.Г. крім цього під час допиту відрізали вухо. Після цього жодних відомостей про свого родича заявники не мали. Влада була повідомлена про викрадення на підставі заяв, поданих заявниками 21 червня 2001 року. Незважаючи на те, що була заведена розшукова справа стосовно М.Г., у порушенні кримінальної справи було відмовлено. Із запізненням майже на чотири роки прокуратура прийняла рішення порушити кримінальну справу за фактом зникнення М.Г. В подальшому ряд суттєвих кроків або робилися зі значною затримкою або не робилися зовсім, слідство зупинялося вісім разів. Огляд місця злочину було проведено більш ніж через два роки після початку розслідування, а найважливіші свідки, такі, як співробітники міліції, не допитувалися протягом чотирьох років. Крім того, слідчі не зробили такі основні заходи, як визначення військової техніки, включаючи БТР, причетної до викрадення; не допитали їх водіїв; не встановили і не допитали офіцера, який керував Жовтневим ТВВС в лютому 2000 року, і офіцерів, які охороняли М.Г. і інших затриманих осіб на території відділення. Крім того, слідчі не допитали тих жителів селища, які були викрадені разом з М.Г. і вивезені до Жовтневого ТВВС. Уряд заявив, що, хоча слідству не вдалося встановити місцезнаходження М.Г., воно все ще триває, і всі заходи, передбачені внутрішнім законодавством, приймаються для розкриття даного злочину. Слідством не було знайдено ніяких доказів, що підтверджують участь російських військовослужбовців у викраденні М.Г. Незважаючи на конкретні прохання з боку Суду, Уряд не розкрив суті матеріалів розслідування в рамках кримінальної справи, надавши тільки копії "основних документів".

Правове обґрунтування: Суд у своїй практиці виробив ряд основних принципів, які можна застосувати в ситуаціях, коли він змушений вирішувати завдання встановлення фактів, щодо яких між сторонами є спір, зокрема, коли стикається з заявами про зникнення за статтею 2 Конвенції (див. короткий виклад цих принципів у справі Базоркіна проти Росії, №69481/01, §§103-109, 27 липня 2006 року). Суд також зазначає, що в цьому контексті береться до уваги поведінка сторін при отриманні ними доказів (див. Ірландія проти Сполученого Королівства, серія A, №25, 18 січня 1978 року). Суд зазначає, що в разі, коли заявник робить твердження prima facie, а у Суду немає можливості зробити висновок на основі фактів через відсутність відповідних документів, на Уряд покладається обов'язок вичерпно аргументувати, чому даний документ не може бути надано Суду для перевірки тверджень заявника, або дати задовільне і переконливе пояснення того, як саме відбулися події, про які йде мова. Таким чином, тягар доведення переноситься на Уряд, і якщо він не представляє достатніх аргументів, то постає питання про можливі порушення статті 2 і/або статті 3 (див. Tогчу проти Туреччини, №27601/95, §95, 31 травня 2005 року , і Aккум та інші проти Туреччини, №21894/93, ЄСПЛ 2005 II).Беручи до уваги розглянуті раніше справи про зникнення людей на території Чечні (див. серед іншого, Базоркіна, цит. вище; Лулуєв та інші проти Росії, №69480/01, ECHR 2006; Байсаєва проти Росії, №74237/01, 5 квітня 2007 роки), Суд робить висновок, що в умовах конфлікту в Чеченській Республіці, якщо когось затримують невстановлені військовослужбовці, а потім факт затримання не визнається, то це можна розглядати як загрозливу життя ситуацію. Відсутність М.Г., а також будь-яких відомостей про нього більше десяти років підтверджують це припущення.

Суд неодноразово вказував, що зобов'язання захищати право на життя, згідно зі статтею 2 Конвенції, передбачене в зв'язку із загальним зобов'язанням Держави, вимагає, в порядку презумпції, проведення ефективного офіційного розслідування в тих випадках, коли люди були вбиті в результаті застосування сили. Судом вироблений ряд принципів, яких слід дотримуватися під час розслідування, щоб відповідати вимогам Конвенції (див. стислий виклад цих принципів у справі Базоркіна, цит. вище, §§117-119).

Висновки: доводи заявників підтверджені показаннями свідків, зібраними заявниками і слідством. Суд знаходить, що факт, коли велика група озброєних людей вільно пересувалася в денний час на декількох військових автомашинах, здійснювала перевірку документів, що засвідчують особу, і затримувала людей в їх власних будинках, переконливо підтверджує версію заявників про те, що це були російські військовослужбовці, які проводили спецоперацію. Ніяких новин про М.Г. не було з дня його викрадення. Його ім'я не значилося ні в одному з офіційних списків осіб, які утримуються під вартою. Крім того, Уряд не надав жодних пояснень щодо того, що сталося з ним після арешту. Таким чином, Суд знаходить, що наявні докази дозволяють встановити, що М.Г. повинен вважатися померлим в результаті його невизнаного затримання представниками Держави. За відсутності будь-якого обґрунтування доводів, висунутих Урядом, Суд вважає, що відповідальність за його смерть повинна бути покладена на Державу і що по відношенню до М.Г. було допущено порушення статті 2 Конвенції. Слідчі заходи для досягнення будь-яких значущих результатів, повинні були робитися відразу, як тільки до відома влади був доведений факт вчинення злочину і як тільки почалося розслідування. Такі затримки зі слідством, для яких в даному випадку немає пояснень, не тільки демонструють нездатність влади діяти за власною ініціативою, але також є порушенням зобов'язання дотримуватися максимальної сумлінність і оперативність в боротьбі з такими тяжкими злочинами. Слідчі органи не забезпечили необхідного рівня громадського контролю над ходом розслідування і захисту законних інтересів найближчих родичів. Суд вважає, що владою не було проведено ефективне кримінальне розслідування обставин зникнення М.Г., що є порушенням процесуальної частини статті 2.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: жорстоке поводження, тортури, позбавлення життя, ефективні засоби захисту, затримання, викрадення особи