Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 травня 2019 року

у справі «Ісаєва та інші проти Росії»

за заявами № 53075/08 та іншими

Щодо неефективного розслідування обставин смерті особи

Фабула справи: заявники є близькими родичами осіб, які зникли безвісти в 2000–2006 роках після стверджуваного незаконного затримання військовими. В кожній із заяв, об’єднаних у цій справі, події мали місце на території, яка перебувала під контролем військових сил Російської Федерації. Заявники не отримали жодних відомостей про зниклих родичів. Заявники скаржилися згідно зі ст. 2 Конвенції, що їхні родичі зникли після затримання державними агентами та що вітчизняні органи влади не провели ефективного розслідування цього питання.

Правове обґрунтування: сторони безперечно вважають, що місце перебування родичів заявників не було встановлено з моменту їх викрадення до подання заяв до Суду. Виникає питання про те, чи застосовується, як заявляє Уряд, ст. 2 Конвенції стосовно ситуацій заявників.

Ст. 5 Конвенції покладає на державу обов'язок обліковувати місцеперебування будь-якої особи, яка була взята під варту і яка таким чином була передана під контроль влади (див. Цитується Курт, цитується вище, § 124). Те, чи вдастся органам влади надати правдоподібні пояснення долі затриманого, за відсутності органу, також може викликати питання про порушення гарантій, передбачених ст. 2 Конвенції, залежатиме від усіх обставин справи, зокрема від наявності достатніх належних пояснень, заснованих на конкретних доказах, з яких можна зробити висновок про дотримання необхідного стандарту доказування того, що затриманого можна вважати загиблим під вартою (див. ıakıcı проти Туреччини [GC], № 23657 / 94, § 85, ЄСПЛ 1999-IV та "Ертак проти Туреччини", № 20764/92, п. 131, ЄСПЛ 2000-V).

Уряд заперечував, що родичі заявників були затримані державними агентами або були під контролем влади після викрадення. Тому аргумент Уряду щодо застосування ст. 5 Конвенції замість ст. 2 є несуперечливим. Однак, залишаючи осторонь суперечливий характер позиції уряду в цьому відношенні та припускаючи, що викрадені родичі заявників перебувають під контролем державних агентів після викрадення, то період часу, який минув з моменту розміщення кожної особи під вартою, хоча й не є визначальним сам по собі, є відповідним фактором, який слід враховувати. Слід визнати, що чим більше часу проходить без будь-яких звісток про затриману особу, тим більша ймовірність того, що він або вона померли. Проходження часу може, поряд з іншими елементами непрямих доказів перед Судом, давати підстави зробити висновок про те, що відповідну особу слід вважати померлою. Суд вважає, що така ситуація породжує питання, що виходять за рамки простого "неправомірного тримання під вартою" з порушенням ст. 5. Таке тлумачення відповідає ефективному захисту права на життя, передбаченому ст. 2, яка визначає одне з найбільш фундаментальних положень Конвенції (див., серед інших органів, Çakıcı, цитований вище, § 86, та Тимурташ проти Туреччини, № 23531/94, п. 83, ЄСПЛ 2000 VI). Відповідно, Суд вважає, що застосовується ст. 2 Конвенції і заперечення Уряду у зв'язку з цим слід відхилити.

Кримінальне розслідування не є ефективним засобом захисту стосовно зникнень, які мали місце, зокрема, у Чечні між 1999 та 2006 роками, і ця ситуація є системною проблемою згідно Конвенції. У справах, що розглядаються, як і в багатьох попередніх аналогічних справах, розглянутих Судом, розслідування тривало протягом багатьох років, не спричинивши жодних суттєвих зрушень стосовно ідентифікації винних осіб або встановлення долі зниклих родичів заявників.

Кожний розгляд кримінальних проваджень зазнав поєднання недоліків, подібних до недоліків, перелічених у рішенні Аслаханова та інших (цитоване вище, §§ 123-25). Їм було винесено кілька рішень про припинення розслідування з подальшими періодами бездіяльності, що ще більше зменшило перспективи розкриття злочинів. Не було вжито жодних значущих кроків для виявлення та допиту обслуговуючого персоналу, який міг бути свідком, або брати участь у операціях.

Висновки: оскільки вже було встановлено, що родичі заявників можуть вважатися мертвими після їх невизнаного затримання державними агентами, і що вони були вбиті ними, Суд вважає, що за умови відсутності будь-якого обґрунтування, висловленого Урядом, смерть родичів заявників може бути віднесена до сфери відповідальності держави. Саме цим було порушено матеріальний аспект ст. 2 Конвенції стосовно родичів заявників. Владі не вдалося провести ефективне кримінальне розслідування обставин зникнення та смерті родичів заявників. Таким чином, було порушено ст. 2 Конвенції відповідно до її процесуальної частини.

Констатовані порушення: право на життя (ст. 2 Конвенції), заборона катування (ст. 3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення життя, позбавлення волі, свавільне затримання, досудове слідство, збройні сили