Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 квітня 2019 року

у справі «Навальний проти Росії (№ 2)»

за заявою № 43734/14

Щодо свавільного застосування домашнього арешту для перешкоджання громадській та політичні діяльності

Фабула справи: заявник скаржився щодо поміщення під домашній арешт на десять місяців. Він стверджував, що це рішення було довільним і непотрібним для цілей його кримінальної справи і мало на меті утримати його від суспільного життя та політичної діяльності. Він також стверджував, що з 30.12.2014 року домашній арешт було продовжено без будь-якої юридичної підстави. Він також скаржився, що не зміг ефективно оскаржити законність домашнього арешту. Заявник скаржився, що рішення про поміщення його під домашній арешт, зокрема обмеження, накладені на нього протягом цього часу, було застосовано для того, щоб не допустити його до громадської та політичної діяльності.

Стосовно заявника було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, який неодноразово продовжувався, у зв’язку із кримінальним провадженням проти нього та його брата з приводу фактів шахрайства та відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом, щодо двох компаній. У процесі досудового розслідування заявникові було винесено попередження у зв’язку із його поїздкою без відповідного дозволу; також його було двічі арештовано після завершення судових засідань, у яких заявник був присутнім при постановленні вироків особам, які були учасниками політичного мітингу.

На обґрунтування повторного продовження запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту суди наводили підстави наявності ризику переховування заявника від органів досудового розслідування, ймовірної погрози свідкам або ж продовження злочинної діяльності. На заявника було одягнуто електронний браслет та заборонено ходити на роботу, гуляти чи залишати своє помешкання окрім як з метою відвідувань лікаря. Суд першої інстанції звузив заборону спілкування з іншими особами, дозволивши спілкуватися з усіма, окрім свідків у кримінальній справі. Цього ж року, суд першої інстанції скасував заборону публічних коментарів, зазначивши, що таке обмеження не відповідає положенням Кримінального процесуального кодексу. Однак постановив, що наразі заборонена комунікація, що включає радіо та телебачення.

Заявника разом з його братом було визнано винними за пред’явленим обвинуваченням у привласненні коштів двох компаній та призначено умовне покарання у виді трьох років і шести місяців позбавлення волі та сплати штрафу. В подальшому, додаткове покарання у виді штрафу було скасовано судом апеляційної інстанції. 2015 року заявник публічно заявив про те, що він відмовляється виконувати вимоги щодо перебування під домашнім арештом та самостійно зняв електронний браслет, після чого поїхав до офісу. Заявник стверджував, що він не отримав копії рішення про продовження його домашнього арешту. Заявника не було затримано чи оштрафовано у зв’язку із цим.

Правове обґрунтування: позбавлення заявника свободи було виправдано, тільки якщо воно було законним, зокрема, за умови, що воно не було довільним. Суд вважає, що період домашнього арешту між 30.12.2014 р. та 5.01.2015 р. є продовженням домашнього арешту, застосовуваного як попередній захід, через визначення судом цього розширення як "попереднього ув'язнення".

Суд зауважує, що домашній арешт був призначений головним чином на тій підставі, що заявник порушив попередній запобіжний захід, зобов'язання не залишати місце проживання під час розслідування, імовірно, вказуючи на ризик втечі. Хоча ризики, як вплив на свідків, продовження злочинної діяльності, знищення доказів та перешкоджання кримінального провадження, також занесені до числа підстав, суд не вказав жодних конкретних фактів, які вказували на появу цих ризиків.

Суд зазначає, що 17.12.2012 року слідчий виніс рішення про дозвіл заявника на поїздку до Московської області за умови зобов'язання повідомити слідчого про будь-які подібні поїздки. У рішенні не визначено, чи потрібно було повідомляти про поїздки до або після того, як вони відбулися.

Суд також зазначає, що протягом чотирнадцяти місяців зобов'язання не залишати Москву заявник регулярно з'являвся перед слідчим та брав участь у процедурних діях, коли цього вимагали. Він взяв на себе ініціативу повідомити слідчого про свої поїздки до Московської області наприкінці грудня 2013 року та на початку січня 2014 року, і нічого в матеріалах справи не свідчить про намір бігти або іншим чином перешкоджати просуванню розслідування, здійснюючи ці поїздки. Суд не може оминути увагою інтенсивність нагляду, якому підлягав заявник у період до його ув'язнення під домашній арешт. З власних заяв Уряду випливає, що владі було відомо про його діяльність досить докладно. Зі змісту звітів спостереження, поданих до Суду, оскаржувані поїздки були сімейними виїздами, не пов'язаними з розглянутою кримінальною справою. Суд не бачить розумних пояснень того, чому міський суд, повністю знаючи ці обставини, підтримав думку про те, що заявник порушив своє зобов'язання.

Зважаючи на всі матеріали матеріалів справи, Суд вважає, що національні суди не мали причин, які вимагали застосування домашнього арешту.

Суд зазначає, що міський суд встановив умови для домашнього арешту заявника. Заборона на спілкування, користування Інтернетом та публічні заяви щодо кримінальної справи, безсумнівно, обмежувала його можливість розповсюджувати та отримувати інформацію. Це являло собою втручання у його свободу вираження поглядів, незалежно від того, існували чи ні інші засоби комунікації.

Суд зазначає, що перелік допустимих обмежень, що міститься у п.7 ст.107 Кримінально-процесуального кодексу, був вичерпним, і суди не мали повноважень встановлювати інші умови у зв'язку з домашнім арештом. Суд зауважує, що перша та третя вищезгаданих умов були перераховані у цьому положенні, тоді як дві інші умови не були. Зокрема, запобігання контакту з "будь-ким, крім найближчої родини", суттєво перевищує поняття "певних осіб", про яке йдеться у цій статті.

Надалі міський суд змінив умови, заявивши, що заявнику заборонено спілкуватися лише з "особами, які мають статус свідків у цій кримінальній справі". Обсяг заборони був таким чином звужений, щоб потрапити під поняття "певних осіб". 10.10.2014 року той самий суд скасував заборону публічно коментувати кримінальну справу, зазначивши, що це не відповідає законодавству.

З вищесказаного можна зробити висновок, що в період до 10.10.2014 року обмеження свободи вираження поглядів заявника не відповідали законодавству.

Що стосується наступного періоду, Суд зазначає, що після усунення двох протиправних обмежень суд наклав нове - на використання радіо і телебачення, яке він вказав серед заборонених засобів зв'язку. Спосіб формулювання нової умови залишився незрозумілим, чи заборонено заявнику дивитися телевізор і слухати радіо, чи йому забороняється лише з'являтися в ефірі. У будь-якому випадку сфера застосування нового обмеження була ще ширшою, ніж попередня заборона публічно коментувати кримінальну справу, оскільки вона обмежувала доступ заявника до засобів масової інформації для виступу з будь-яких предметів.

Суд уже встановив, наведені ризики для застосування домашнього арешту були повністю необґрунтованими, і, здається, вони не відігравали жодної ролі у рішенні про запобіжний захід. Щодо ризику ухилення, який нібито демонстрували поїздки до Московської області під час дії наказу, важко зрозуміти, як навіть справжня думка про те, що заявник збирається втекти, може мати відношення до заборони його використання радіо і телебачення як засобів зв'язку. Заявник був обмежений своєю квартирою; він був під суворим наглядом і носив електронний пристрій.

Обмеження, перелічені у п.7 ст.07 Кримінально-процесуального кодексу, за певних обставин можуть бути виправдані інтересами проведення належного кримінального розслідування і, таким чином, підпадати під мету за змістом п.2 ст.10 Конвенції. У цій справі, однак, вони застосовувалися без явного зв'язку з вимогами кримінального розслідування. Заборона доступу заявника до засобів комунікації у порядку домашнього арешту не слугувала меті забезпечити його появу перед слідчим або на його судовому засіданні, і, як і рішення про поміщення його під домашній арешт, не мала жодного зв'язку з цілями кримінального судочинства.

Висновки: застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту було недоцільним, необґрунтованим та дуже суворим, з огляду на встановлені йому заборони. Також Суд встановив, що свобода вираження поглядів заявника піддавалася обмеженням, які не відповідали законодавству до моменту, коли національні суди самі не визнали незаконність певних обмежень. Після цього моменту застосування такого запобіжного заходу взагалі не переслідувало жодну із цілей п.2 ст.10 Конвенції. На думку Суду, при застосування такого заходу суди мали одну мету - обмежити будь-якими засобами політичну діяльність заявника.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), свобода вираження поглядів (ст.10 Конвенції), межі застосування обмежень прав (ст.18 Конвенції).

Ключові слова: політичний діяч, громадська діяльність, політичний плюралізм, свобода думки, заборона публічних заходів, підписка про невиїзд, заборона публікацій, політичні мотиви обвинувачення