Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 квітня 2019 року

у справі «Бокова проти Росії»

за заявою № 27879/13

Щодо відчуження будинку через вкладення в нього незаконно одержаних коштів

Фабула справи: заявниця вважає, що відчуження національними органами успадкованого нею будинку становило порушення права на мирне володіння майном.

2011 року чоловікові заявниці було пред’явлено обвинувачення у шахрайстві з обтяжуючими обставинами. Через кілька місяців після цього на будинок заявниці, отриманий нею у спадок, було накладено тимчасовий арешт, оскільки міський суд підозрював, що в будинок були вкладені кошти, одержані злочинним шляхом.

Заявниця оскаржила рішення суду про арешт її будинку, але скарга була відхилена вищими кримінальними судами через те, що вони не мали юрисдикції для визначення розміру вкладених коштів. Заявниця звернулася до міського суду (суд цивільної юрисдикції) з клопотанням про скасування арешту, стверджуючи, що він належить їй на праві приватної власності. Суд першої інстанції задовольнив клопотання заявниці та визнав, що будинок є її власністю та, відповідно, скасував його арешт.

Проте під час провадження в суді апеляційної інстанції, суд скасував попереднє рішення на підставі того, що клопотання про скасування арешту майна, вчиненого в рамках кримінального провадження, не може бути розглянуто судами цивільної юрисдикції.

2012 року чоловіка заявниці та його співучасників було визнано винними у вчиненні шахрайства з обтяжуючими обставинами та призначено покарання у виді позбавлення волі. Суд зобов'язав засуджених спільно і солідарно виплатити суму, одержану злочинним шляхом, потерпілому. Своїм рішенням, суд постановив остаточно конфіскувати будинок заявниці, зазначивши, що в цьому будинку були проведені ремонтні роботи за рахунок коштів, одержаних її чоловіком у результаті шахрайства. Однак суд не визначив конкретну суму вкладених у будинок коштів, одержаних злочинним шляхом. У подальшому скарги заявниці та її чоловіка були відхилені. Зрештою, суддя касаційного суду одноособово відмовив у зверненні заявниці до суду кримінальної юрисдикції, зазначивши, що вона може захищати свої права на будинок в судах цивільної юрисдикції. Було розпочато виконавче провадження, а вартість будинку оцінено в 925 000 євро. Станом на 2018 року будинок реалізовано не було.

Правове обґрунтування: спірний будинок спочатку підлягав арешту, а потім - відчуження відповідно до рішення про засудження чоловіка заявниці. Суд вважає, що в даному випадку втручання здійснюється в порядку відчуження будинку. Цей захід, хоч і призначений на користь приватної особи, для цілей аналізу Судом може бути прирівняний до міри конфіскації незаконно придбаного майна.

У цій справі Європейський Суд зазначає, що відчуження будинку було призначено рішенням міського суду. Суд визнає, що ці положення становлять правову основу для втручання і що це втручання мало законну мету придушення злочинності та захист прав потерпілих та цивільних осіб.

Що стосується пропорційності заходів, Суд нагадує, що вони були застосовані в контексті кримінального провадження, яке було проведене у відношенні до чоловіка заявниці. Слід визнати, що в відповідності зі ст. 309 КПК Російської Федерації і ст. 45 Сімейного кодексу Російської Федерації, суд не був зобов'язаний зробити собі необхідні розрахунки, але він міг перенаправити справу до суду цивільної юрисдикції, залишаючи саме їм розроблення відповідних розрахунків щодо спірного будинку. Суд цього не робив, і заявник не мав можливості примусити її до цього.

Більше того, Суд вже заявив, що, в принципі, особам, майну яких загрожує конфіскація, має бути наданий статус учасника провадження, в якому може бути призначена конфіскація. В даному випадку заявниця мала статус свідка в розгляді справи її чоловіка і вона не користувалася процесуальними правами, які б допомогли заперечити твердження, що будинок був побудовані і обладнаний за рахунок коштів, отриманих її чоловіком злочинним (див. Денисова і Моїсеєва проти Росії, №16903/03, §60, 1.04.2010 року).

Суд зазначає, що заявниця подала скаргу до касаційного суду проти обвинувального вироку, але суд не задовольнив її скаргу і не розглянув питання про кількість незаконних інвестицій, зроблених в будинку.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, стверджуючи, що цивільні суди не були компетентні зняти арешт. Касаційний суд вже підтвердив, в свою чергу, некомпетентність цивільних судів щодо розгляду скарги заявника, але на іншій основі. Фактично, це базувалося на судимості, що в ремонт будинку були вкладені гроші злочинного походження. Таким чином, питання заявника так і не було розглянуто по суті.

Висновки: жоден із судів різних юрисдикцій не розглянув питання про кількість коштів, незаконного інвестованих в будинок, не запропонував заявнику належним чином викласти свою справу і захищати свої права щодо частки власності (див. Руммі проти Естонії, №63362/09 , §§83-85 та 108, 15.01.2015 року). Заявницю було необгрунтовано позбавлено права власності на успадкований будинок. Національні суди так і не визначили, яка саме частка незаконно одержаних грошей її чоловіком була інвестована в будинок.

Констатовані порушення: захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: розмежування юрисдикції, позбавлення нерухомого майна, арешт нерухомості, виконавче провадження за обвинувальним вироком, відмивання незаконно одержаних коштів, право спільної власності