Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 лютого 2019 року

у справі «Якуба проти України»

за заявою № 1452/09

Щодо визнання неперевірених показань свідка допустимим доказом

Фабула справи: справа стосувалася порушення права на справедливий суд за таких обставин. Так, заявник був раніше неодноразово засуджений за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. Відповідно до обставин справи, встановлених рішеннями національних судів, П., який є приватною особою, ймовірно, завербований працівниками правоохоронних органів, отримавши грошові кошти, здійснив у різний час закупку наркотичного засобу – опіуму, повернувся до працівників правоохоронних органів та в присутності свідків пред’явив придбаний наркотичний засіб. Перша закупка була відзнята на відео, ймовірно, прихованою камерою.

9 березня 2007 року заявника затримали. Під час затримання він стверджував, що до нього були застосовані надмірні заходи впливу. З приводу заяв щодо жорстокого поводження, прокуратура розпочала розслідування, за результатами якого факт жорстокого поводження із заявником не був підтверджений. Згодом заявникові було пред’явлено обвинувачення у збуті наркотичних речовин. Під час досудового розслідування відеозапис першої закупки був переглянутий слідчим за участю двох свідків. Протоколом огляду відеозапису зафіксовано факт збуту наркотичних речовин заявником особі П.

В ході досудового розслідування та судового розгляду пред’явленого обвинувачення заявник неодноразово вимагав надати відеозапис, розкрити особу П. та допитати його. Зокрема, клопотав про допит громадянина Б., який начебто перебував поряд із заявником у день затримання. Проте, слідчий повідомив, що пошук громадянина Б. не виявився успішним, а тому немає можливості допитати його. Під час судового розгляду заявник знову клопотав до суду щодо допиту Б., проте суд відхилив ці клопотання з невстановлених причин. Вироком суду заявника було визнано винним у вчиненні злочину шляхом збуту наркотичних речовин та призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі. Заявник оскаржував вирок до суду апеляційної та касаційної інстанцій з мотивів його необґрунтованості, відмови у допиті П., який брав участь у проведенні оперативної закупки; стверджував про незаконність відмов у розслідуванні факту жорстокого поводження.

Окрім цього, заявник подав скаргу з приводу порушення його права на звернення до суду, оскільки для направлення скарги до ЄСПЛ заявник 8 Огляд рішень Європейського суду з прав людини звертався з клопотаннями до суду першої інстанції щодо надання копій з матеріалів справи для обґрунтування висловлених у скарзі порушень Конвенції, але суд першої інстанції відхилив клопотання, зазначивши, що національним законодавством не передбачено процедури надання копій матеріалів справи особі, яка вже відбуває покарання

Правове обґрунтування: заявник заперечив збут наркотичних засобів та не скаржився, що був жертвою провокації (див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Любченко проти України» (Lyubchenko v. Ukraine), заява № 34640/05, пункт 33, від 31 травня 2016 року). Його захист полягав у спробах довести, що він лише один раз, 09 березня 2007 року, придбав та мав при собі наркотичні засоби для власного споживання разом зі своїм другом. Іншими словами, він намагався довести, що він вчинив злочин, пов’язаний з незаконним обігом наркотичних засобів, але не був причетний до трьох епізодів збуту наркотичних засобів, що є набагато серйознішим обвинуваченням. Отже, перед Судом постає питання, чи було заявнику надано справедливу можливість викласти свою позицію з огляду на відсутність в нього можливості допитати П. та ознайомитися з відеозаписом оперативної закупки.

Згідно з усталеною практикою Суду гарантії п. 3 ст. 6 Конвенції становлять конкретні аспекти загальної концепції справедливого судового розгляду, закріпленого у п. 1. Різні права, невичерпний перелік яких наведено в п. 3, відображають певні аспекти поняття справедливого судового розгляду у кримінальному провадженні. Під час оцінки дотримання п. 3 не слід забувати про його основну мету, яку не можна відривати від її коріння. Тому скарги за п. 3 ст. 6 Конвенції Суд розгляне за п.п. 1 та 3 ст. 6 Конвенції у поєднанні (див. рішення у справі «Корреа де Матос проти Португалії» [ВП] (Correia de Matos v. Portugal) [GC], заява № 56402/12, пункт 119, від 04 квітня 2018 року).

Суд сформулював загальні принципи, які мають застосовуватись у справах, в яких свідок обвинувачення не був присутнім у судовому засіданні, а попередньо надані ним показання були визнані допустимим доказом, у рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC] (заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункти 119 – 147, ЄСПЛ 2011) та «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП] (Schatschaschwiliv. Germany) [GC] (заява № 9154/10, пункти 110 – 131, ЄСПЛ 2015). Перелік цих принципів наведений у рішеннях у справах «Сетон проти Сполученого Королівства» (Seton v. the United Kingdom) (заява № 55287/10, пункти 57 – 59, від 31 березня 2016 року) та «Боєць проти України» (Boyets v. Ukraine) (заява № 20963/08, пункти 74 – 76, від 30 січня 2018 року).

П. 1 ст. 6 Конвенції переважно вимагає, щоб органи прокуратури відкривали стороні захисту всі наявні в них речові докази на користь або проти обвинуваченого (див. рішення у справі «Роу та Девіс проти Сполученого Королівства» [ВП] (Rowe and Davis v. the United Kingdom) [GC], заява № 28901/95, пункт 60, ЄСПЛ 2000‑II). Суд зазначає, що питання стосовно доступу до доказів може виникати за ст. 6 Конвенції тією мірою, якою зазначені докази стосуються справи заявника, зокрема, коли вони мають значний вплив на висунуті проти заявника обвинувачення. Це стосується випадків, коли докази були використані та на них посилалися під час визначення винуватості заявника, або коли вони містили такі відомості, які могли дати заявнику можливість виправдати себе або зменшити строк покарання з огляду на інкриміновані йому обвинувачення. Також варто зазначити, що відповідними доказами у цьому контексті є не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, але й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти перших (див. рішення у справі «Матановіч проти Хорватії» (Matanović v. Croatia), заява № 2742/12, пункт 161, від 04 квітня 2017 року з подальшими посиланнями).

Проте право на відкриття відповідних доказів не є абсолютним. У будь-якому кримінальному провадженні можуть існувати конкуруючі інтереси, такі як національна безпека чи необхідність захистити свідків від помсти або зберегти таємницю методів міліції у розслідуванні злочинів, які мають враховуватися на рівні з правами обвинуваченого. У деяких випадках може існувати необхідність приховати певні докази від сторони захисту для дотримання фундаментальних прав іншої особи чи захистити важливий суспільний інтерес. Проте згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції допускаються лише такі заходи, що обмежують права сторони захисту, які викликані суворою необхідністю. До того ж з метою забезпечення справедливого судового розгляду справи обвинуваченого будь-які перешкоди, з яким стикається сторона захисту через обмеження її прав, мають бути достатньо урівноважені процедурою, яку використовують судові органи (див. згадане рішення у справі «Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства» (Rowe and Davis v. the United Kingdom), пункт 61).

У справах, коли докази були приховані від сторони захисту з огляду на суспільний інтерес, Суд не повинен вирішувати, чи було таке невідкриття викликане суворою необхідністю, оскільки переважно саме національні суди мають оцінювати наявні у них докази. Натомість Європейський суд має встановити, чи відповідав застосований у кожній справі порядок прийняття рішень, наскільки це можливо, вимогам змагального судового процесу та рівності сторін і передбачав належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого.

Зокрема, пп. «b» п. 3 ст. 6 Конвенції гарантує обвинуваченому «час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту», а, отже, ця гарантія означає, що діяльність із захисту його інтересів може включати в себе все «необхідне» для підготовки до основного судового розгляду. Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином та без обмеження його можливості надати суду першої інстанції всі необхідні аргументи захисту і таким чином вплинути на результат провадження. Крім того, можливості, якими має користуватися кожний обвинувачений у вчиненні злочину, включають в себе ознайомлення з результатами розслідування, проведеного упродовж провадження, з метою підготовки свого захисту (див. рішення у справі «Леас проти Естонії» (Leas v. Estonia), заява № 59577/08, пункт 80, від 06 березня 2012 року з подальшими посиланнями). Невідкриття стороні захисту речових доказів, що містили такі відомості, які могли дати обвинуваченому можливість виправдати себе чи зменшити строк покарання, становитиме відмову у наданні можливостей, необхідних для підготовки захисту, а, отже й порушення права, гарантованого пп. «b» п. 3 ст. 6 Конвенції (там само, пункт 81).

Вбачається, що існувала неузгодженість між твердженням слідчих органів про існування необхідності захистити особу П. та його власною пропозицією в обвинувальному висновку викликати його у судове засідання як свідка. Національні суди не надали чітких коментарів щодо цього питання. Суд доходить висновку, що наявність поважної причини відсутності П. переконливо доведено не було.

Національні суди не надали коментарів щодо відповідного значення різних доказів проти заявника, вони просто перелічили показання П., надані під час досудового слідства, серед інших доказів проти заявника. Проте П. був єдиною особою, яка безпосередньо брала участь у збуті наркотичних засобів, який призвів до засудження заявника. Тому вбачається, що його показання були вирішальними для засудження заявника.

Щодо врівноважуючих факторів, то заявник скористався можливістю викласти власну версію подій та поставити під сумнів достовірність показань відсутнього свідка, а також вказати на будь-яку можливу непослідовність у його показаннях. Також існували певні підтверджуючі докази, щонайменше стосовно трьох епізодів стверджуваного придбання наркотичних засобів, а саме надані у судовому засіданні показання одного з понятих, який спостерігав за здійсненням оперативної закупки, та виявлення у заявника банкнот, використаних під час оперативної закупки.

Проте Суд доходить висновку, що цих елементів було явно недостатньо, щоб компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту, зокрема, з огляду на застосовану національними органами влади процедуру щодо відеофіксації тих самих подій, яких стосувалися показання П.

Ця процедура дозволяла стороні обвинувачення визначати значення цього викривального доказу без його перевірки не лише стороною захисту, але й національними судами (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Роу та Девіс проти Сполученого Королівства» (Rowe and Davis v. the United Kingdom), пункт 63 та для порівняння рішення у справі «Джаспер проти Сполученого Королівства» [ВП] (Jasper v. the United Kingdom) [GC], заява № 27052/95, пункт 56, від 16 лютого 2000 року). Короткий опис використаного під час провадження відеозапису підготував слідчий, а не незалежна сторона під судовим контролем (див. для порівняння згадане рішення у справі «Матановіч проти Хорватії» (Matanović v. Croatia), пункт 164). Національні суди не приділили уваги інтересам сторони захисту, не перевіривши, вочевидь, чи існувала необхідність у захисті особи П., і частково обґрунтували засудження заявника невідкритим доказом, перегляд якого був дозволений лише стороні обвинувачення і зміст якого було дозволено визначити стороні обвинувачення без будь-якого контролю.

Висновки: врівноважуючих факторів було явно недостатньо, щоб компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту, зокрема, з огляду на застосовану національними органами влади процедуру щодо відеофіксації тих самих подій, яких стосувалися показання П. Ця процедура дозволяла стороні обвинувачення визначати значення цього викривального доказу без його перевірки не лише стороною захисту, але й національними судами. Національні суди не приділили уваги інтересам сторони захисту, не перевіривши, вочевидь, чи існувала необхідність у захисті особи П., і частково обґрунтували засудження заявника невідкритим доказом, перегляд якого був дозволений лише стороні обвинувачення і зміст якого було дозволено визначити стороні обвинувачення без будь-якого контролю.

Констатовані порушення: право на на справедливий суд (п.п. 1 та 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, показання свідка, допустимість доказів, оцінка доказів, право на захист, доступ до правосуддя, рівність сторін