Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 лютого 2019 року

у справі «Ніколаєв проти Росії»

за заявою № 61443/13

Щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності за вираження поглядів

Фабула справи: директор місцевої школи, яка також займала посаду голови дільничної виборчої комісії, усунула заявника з посади члена виборчої комісії (далі – ДВК). У День знань, 1 вересня 2012 року, близько 8 години ранку, заявник вирішив провести одноособову демонстрацію біля місцевої школи, директором якої була голова ДВК. Заявник роздавав листівки, в яких висловлював негативну інформацію щодо особистих та професійних якостей директора цієї школи. Персонал школи викликав працівника міліції, який чергував у школі у зв’язку з посиленням охорони заходу до Дня знань. Надалі, за його викликом, прибули ще 2 працівники міліції. На їхню вимогу заявник пред’явив документи, що посвідчують особу. В якийсь із моментів, коли працівники міліції перевіряли його дані за електронними базами даних, заявник вирішив піти. Побачивши працівника міліції, що слідує за ним, він повернувся. Після цього щодо нього застосували фізичну силу та одягнули наручники. Не дізнавшись причин затримання, заявник був доставлений до відділення міліції та звинувачений у дрібному хуліганстві. Посилаючись на ст. 10 Конвенції, заявник скаржився, що припинивши розповсюдження листівок, доставляючи його до відділення міліції та притягаючи до відповідальності за адміністративне правопорушення, влада порушила його права на свободу вираження поглядів.

Правове обґрунтування: втручання міліції та арешт заявника у супроводі застосування сили та наручників заважали йому висловлювати свою думку та поширювати інформацію, а отже, являло собою втручання у його права, гарантовані ст. 10 Закону Конвенції (див., Mutatis mutandis, Fatma Akaltun Fırat проти Туреччини, № 34010/06, § 52, 10 вересня 2013 року). Те, що обвинувачення за адміністративне правопорушення не призвело до винесення обвинувального вироку, не змінює цього висновку.

Офіцери М. та Т. звернулися до заявника, щоб перевірити його посвідчення особи. Однак вітчизняна влада ніколи не стверджувала, що є підстави підозрювати заявника у вчиненні кримінального правопорушення чи про те, що його ім'я знаходилось у списку розшукуваних осіб. Вони не вказали, чи були причини притягнення до кримінальної відповідальності заявника за адміністративне правопорушення або будь-які інші підстави для арешту особи, що могло б виправдати перевірку особи, передбаченої російським законодавством, а саме розділ 13 Закону про міліцію. Навіть припускаючи, що існувала юридична підстава для наказу працівників міліції пред'являти документ, що посвідчує особу, заявника ніколи не звинувачували у порушенні такого наказу (порівняйте Huseynli та інші проти Азербайджану, № 67360/11 та 2 інших, § 95, 11 лютого 2016 року), факт, що ставить під сумнів правомірність наступного втручання з боку міліції. Крім того, хоча мало що суперечить висновку про те, що заявник намагався втекти і чинив опір поліцейським під час затримання, не з'ясовано, що відвезення його до відділення міліції було прямим наслідком його поведінки щодо спіробітників міліції, а не наслідком здійснення свободи вираження поглядів (порівняйте Ділека Аслана проти Туреччини, № 34364/08, § 76, 20 жовтня 2015 року). Уряд не заперечував, що офіцер О. виявив певний інтерес до вмісту листівки, розповсюдженої заявником до приїзду спеціальної групи працівників міліції, і що пані Б. хотіла припинити його розповсюдження. У зв'язку з цим втручання у право заявника на свободу вираження поглядів не може розглядатися як випадковий ефект міліцейської операції (порівняйте з Буткевичем проти Росії, № 5865/07, §§ 121-23, 13 лютого 2018 року та Малофєєва проти Росії, № 36673/04, §§ 129-30, 30 травня 2013 року).

Влада послідовно стверджує, що заявник вживав нецензурну лайку і ображав перехожих образливо, перш ніж заарештувати. Заявник заперечує, що він використовував будь-які висловлювання, які могли сприйматись як нецензурна мова під час його видання. Дійсно, залишається незрозумілим, які саме слова були заявлені проти заявника, за відсутності будь-яких деталей у справі про адміністративні правопорушення чи будь-якої подальшої судової оцінки щодо них. Суд вважає, що не встановлено, чи застосував заявник нецензурну лайку в такій мірі або таким чином, щоб скласти адміністративне правопорушення, яке могло б виправдати його арешт та припинення його розсилки. Вітчизняні органи влади не змогли оцінити, як саме заявник заважав перехожим та яким чином він ображав їх. Вони також не вважали несприятливим наслідком втручання міліції та арешту заявника на здійснення його свободи вираження поглядів. У цьому контексті Суд не може не зробити висновок, що на внутрішньому рівні не було переконливо показано, що ці заходи виправдані (див. Для подібного контексту та міркувань Новікова та інші, цитовані вище, §§ 223-24; див. Також Іващенко проти Росія, № 61064/10, п. 89-91, 13 лютого 2018 р.).

Висновки: оскільки вітчизняні органи влади не навели причин, які були б як релевантними, так і достатніми для обгрунтування втручання, Суд вважає, що вітчизняні органи влади не можуть застосовувати стандарти, які відповідають принципам, закладеним у ст. 10. Відповідно було порушення ст. 10 Конвенції стосовно заявника.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції), презумпція невинуватості (п. 2 ст. 6 Конвенції) та свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: громадська безпека, притягнення до юридичної відповідальності, поширення інформації, свобода дотримуватися своїх поглядів, правоохоронний орган