Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 лютого 2019 року

у справі «Рагнар Торісон проти Ісландії»

за заявою № 52623/14

Щодо притягнення двічі до відповідальності за одне й те саме податкове правопорушення

Фабула справи: Управління податкових розслідувань ініціювало провадження щодо перевірки відомостей податкової декларації заявника за 2006 рік. 13 січня 2011 року розслідування, в ході якого було складено звіт про перевірку, завершено. Надалі листом від 14 січня 2011 року заявника було поінформовано про передачу його справи до Управління внутрішніх доходів, а також щодо можливого ініціювання кримінального провадження проти нього у зв’язку із порушенням податкового законодавства. На цей лист заявник повинен був надати коментарі впродовж 30 днів. На основі звіту Управління внутрішніх доходів 23 листопада 2011 року постановило рішення про те, що заявник не зазначив в декларації відомості щодо значного приросту капіталу, отриманого у 2006 році, та, відповідно, здійснив перерахунок суми податку і встановив надбавку в розмірі 25%. Заявник сплатив розмір надбавки та встановлені суми податку.

28 березня 2012 року Управління податкових розслідувань повідомило про зазначений факт спеціального прокурора. Заявник також був повідомлений про це. 14 вересня 2012 року заявника допитали правоохоронні органами.

10 жовтня 2012 року заявник був поінформований про те, що стосовно нього пред’явлено обвинувачення у вчиненні податкових злочинів з обтяжуючими обставинами. 16 травня 2013 року районний суд визнав винним заявника у пред’явленому обвинуваченні та призначив покарання у вигляді 3 місяців позбавлення волі з дворічним іспитовим строком та штрафом у розмірі 125 тис. євро. Окрім цього було постановлено стягнути із заявника суму судових витрат. Заявник стверджував, що накладення на нього податкових надбавок та штрафів являло собою санкції, які були кримінальними за своєю суттю для цілей ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції, і відповідно він був двічі покараний за одне і те саме правопорушення.

Правове обґрунтування: відповідно до ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції, Суд повинен визначити, чи було накладення податкової надбавки злочинним за своєю суттю, чи кримінальне правопорушення, за яке заявник був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений, було таким, як те, за яке податкові надбавки були накладені (idem), чи було прийняте остаточне рішення та чи було дублювання провадження (bis).

У подібних справах, пов’язаних із застосуванням податкових надбавок, Суд постановив, виходячи з "критеріїв Енгеля" (див. Енгель та інші проти Нідерландів, 8 червня 1976 р., § 82, серія A № 22), що розслідування, про яке йдеться, носило "кримінальний" характер не лише з метою ст. 6 Конвенції, але і з метою ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Зазначаючи, що сторони не оспорювали це, Суд приходить до висновку, що обидва судові провадження у цій справі стосувалися "кримінального" злочину в автономному значенні ст. 4 Протоколу № 7.

Поняття "того самого правопорушення" - елемента "idem" принципу ne bis in idem у ст. 4 Протоколу № 7 - слід розуміти як заборона судового переслідування або засудження другого "правопорушення" в частині, в якій вона випливає з однакових фактів чи фактично суттєвих фактів (див. Сергій Золотухін проти Росії (цитований вище), §78-84).

У кримінальному провадженні у цій справі заявнику було пред'явлено обвинувачення та засуджено за тяжкі податкові правопорушення. Обидві сторони стверджували, що факти, що лежать в основі обвинувального акта та обвинувального вироку, були однаковими або істотно такими ж, як і ті, що призводять до встановлення податкової надбавки.

Суд погоджується зі сторонами. Покарання заявника та накладення податкової надбавки ґрунтувались на тому самому неподання декларації про доходи. Більше того, податкове провадження та кримінальне провадження стосувалося того ж періоду часу та тієї ж суми ухилених від сплати податків. Отже, ідентична частина принципу ne bis in idem присутня.

Перш ніж визначити, чи було дублювання провадження, в деяких випадках Суд спочатку провів перевірку, коли було прийнято "остаточне" рішення в одній судовій справі (можливо, що забороняє продовження іншого провадження). Однак питання про те, чи є рішення "остаточним", не має актуальності, якщо немає реального дублювання провадження, а скоріше поєднання проваджень, що вважаються інтегрованим цілим. У цій справі Суд не вважає за необхідне визначати, чи став і коли перший позов провадження - податкове провадження - "остаточним", оскільки ця обставина не впливає на оцінку, подану нижче щодо відносин між ними (див. A та Б проти Норвегії, цитовані вище, §§ 126 та 142, та Jóhannesson та інші проти Ісландії, цитовані вище, § 48).

У рішенні Великої палати у справі "А" і "Б" проти Норвегії (згадане вище) Суд зазначив (§ 130):

«На підставі вищевказаного огляду судової практики Суду очевидно, що стосовно питань, що підлягають репресіям, відповідно до кримінального та адміністративного законодавства, найбільш надійним способом забезпечення дотримання ст. 4 Протоколу № 7 є забезпечення на певному етапі односторонньої процедури, яка дозволить об'єднати паралельні напрямки правового регулювання відповідної діяльності, щоб розв'язати різні потреби суспільства у реагуванні на правопорушення в рамках єдиного процесу. Однак, як було пояснено вище, ст. 4 Протоколу № 7 не виключає ведення подвійного судочинства навіть до їх строку, за умови виконання певних умов. Зокрема, щоб Суд переконався, що не існує дублювання судового розгляду або покарання, передбаченого ст. 4 Протоколу № 7, держава-відповідач повинна переконливо продемонструвати, що подвійне провадження у справі "достатньо тісно пов'язане" по суті та в часі». Іншими словами, треба показати, що вони були об'єднані інтегровано, щоб утворити ціле. Це означає не тільки, що цілі, що переслідуються, та засоби, що використовуються для їх досягнення, по суті повинні бути взаємодоповнюючими та пов'язаними в часі, але також, що можливі наслідки організації такого правового поводження відповідної поведінки повинні бути пропорційними та передбачуваними особи, які постраждали ».

У вищезгаданій справі Суд наглядно пояснив, що слід враховувати при оцінці по суті та в часі між подвійним кримінальним та адміністративним провадженням, див. §§ 132-134 судового рішення.

У справі "А" і "Б" проти Норвегії (цитований вище) Суд встановив, що ведення подвійного провадження з можливістю поєднання різних покарань було передбачене для заявників, які, мабуть, знали з самого початку. що кримінальне переслідування, а також накладення податкових санкцій було можливим або навіть ймовірним виходячи з фактів їхніх справ. Суд зауважив, що адміністративне та кримінальне провадження велося паралельно та були взаємопов'язані. Факти, встановлені в одній із сукупностей проваджень, покладалися в іншій групі, і, що стосується пропорційності загального покарання, то покарання, призначене у кримінальному процесі, враховувало податкове стягнення. Суд переконався, що, хоча два різні органи накладали різні покарання в рамках різних процедур, все-таки був достатньо тісний зв'язок між ними, як по суті, так і в часі, для того, щоб вони розглядалися як складові частини загальної схеми санкцій згідно норвезького законодавства.

На противагу, наприклад, у справі “Йоханнессон та інші проти Ісландії”, Суд встановив, що двох окремих заявників судили та карали двічі за одне і те саме поведінку. Зокрема, це було через те, що обидва судові процеси мали «кримінальний» характер; вони грунтувалися на фактично одних і тих же фактах; і вони не були достатньо взаємопов'язані, щоб вважати, що влада уникала дублювання проваджень. Хоча ст. 4 Протоколу № 7 не виключає проведення паралельних адміністративних та кримінальних проваджень стосовно однієї і тієї самої злочинної поведінки, два судові провадження повинні мати достатньо тісний зв’язок по суті та в часі, щоб уникнути їх дублювання. Суд постановив, що між групами проваджень у цій справі не було достатньо тісного зв’язку.

"Кримінальне обвинувачення" існує з моменту, коли фізична особа офіційно повідомляється компетентним органом про звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або з моменту, коли на його ситуацію значно вплинули дії, вжиті владою внаслідок підозри проти нього (див., Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства [GC], номери 50541/08 та 3 інші, § 249, 13 вересня 2016 року, з подальшими посиланнями).

21 жовтня 2010 року Управління податкових розслідувань розпочало податковий аудит заявника та провело допит з ним 5 листопада 2010 року. Розслідування було завершено виданням звіту 13 січня 2011 року. Провадження було розпочато 23 листопада 2011 року та набуло остаточного закінчення через 3 місяці, у лютому 2012 року. 14 вересня 2012 року заявника вперше було опитано в поліцію. 10 жовтня 2012 року, приблизно через вісім місяців після того, як рішення в податковому провадженні стало остаточним, обвинувальний акт у кримінальній справі було винесено. Рішенням від 16 травня 2013 року районний суд засудив заявника за вчинення податкових правопорушень. 22 травня 2014 року Верховний Суд підтримав обвинувальний вирок заявника. Таким чином, загальна тривалість двох судових процесів - від початку розслідування до остаточного рішення Верховного Суду - 3 роки та 7 місяців.

​​Оцінюючи по суті зв’язок між податковим та кримінальним провадженням у цій справі - а також різними санкціями, застосованими проти заявника, Суд спочатку приймає, що вони переслідували взаємодоповнюючу мету у вирішенні питання про несплату податків та неподання податкової декларації. Крім того, наслідки поведінки заявника були передбачувані: і накладення податкової надбавки, і обвинувальний акт, і обвинувальний вирок за податкові правопорушення є частиною вжитих дій, а санкції стягуються ісландським законодавством за ненадання точної інформації у податковій декларації.

Верховний Суд засудив заявника до тримісячного умовного покарання та наказав сплатити штраф. Визначаючи штрафи, суд врахував податкові надбавки, які вже були накладені на заявника, хоча і не надав жодних деталей щодо розрахунку в цьому відношенні. Тим не менш, Суд переконаний, що санкції, вже накладені в податковому провадженні, були достатньо враховані при винесенні вироку у кримінальному провадженні.

З документів, що є у Суду, не ясно, чи Спеціальний прокурор, який займається розслідуванням кримінальної справи, мав доступ до звітів, виданих Управлінням податкового розслідування, та документів, зібраних під час податкової перевірки. У будь-якому випадку поліція продовжувала проведення власного незалежного розслідування, в результаті якого Верховний Суд засудив заявника понад два роки після того, як Дирекція повідомила про це спецпрокурору. Таким чином, поведінка заявника та його відповідальність згідно з різними положеннями податкового та кримінального законодавства були розглянуті різними органами та судами під час провадження, що були значною мірою незалежними один від одного.

Що стосується зв’язку між двома групами проваджень, Суд зазначає, що загальна тривалість провадження становила близько трьох років та семи місяців. Протягом цього періоду провадження не прогресувало одночасно в будь-якій точці. Таким чином, провадження так і не велося паралельно. Більше того, заявника було пред'явлено звинувачення 10 жовтня 2012 року, через одинадцять місяців після прийняття остаточного рішення Директором внутрішніх доходів та вісім місяців після набуття ним законної сили. Потім кримінальне провадження тривало самостійно понад два роки: районний суд засудив заявника 16 травня 2013 року, через рік та шість місяців після рішення Управління внутрішніх доходів, а рішення Верховного Суду не було винесено до року пізніше.

Беручи до уваги вищезазначені обставини, зокрема відсутність збігання часу та значною мірою незалежного збору та оцінки доказів, Суд не може встановити, що існував достатньо тісний зв'язок по суті та в часі між податковим провадженням та кримінальним провадженням щодо їх сумісності з критерієм bis у ст. 4 Протоколу № 7.

Висновки: беручи до уваги вищезазначені обставини, зокрема відсутність збігання часу та значною мірою незалежного збору та оцінки доказів, Суд не може встановити, що існував достатньо тісний зв'язок по суті та в часі між податковим провадженням та кримінальним провадженням щодо їх сумісності з критерієм bis у ст. 4 Протоколу № 7.

Констатовані порушення: право не бути притягненим до суду або покараним двічі (ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції).

Ключові слова: заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, юридична відповідальність, кримінальне переслідування