Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 березня 2011 року

у справі «Жуковський проти України»

за заявою № 31240/03

Щодо ненадання можливості обвинуваченому допитати свідків у судовому засіданні

Фабула справи: вироком суду заявника визнано винним у вчиненні вбивства та засуджено його на чотирнадцять років позбавлення волі. Заявник скаржився за п. 1 та пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції про несправедливість провадження та ненадання йому можливості допитати свідків у його справі або вимагати, щоб їх допитали.

Заявник був громадянином України, але проживав на території Російської Федерації. Там він вчинив злочин і, всупереч умовам підписки про невиїзд, повернувся до України. Генеральна прокуратура Російської Федерації надіслала у Генеральну прокуратуру України відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (СНД) (далі - Мінська Конвенція) доручення про здійснення карного переслідування заявника за злочин, вчинений на території Російської Федерації, посилаючись на те, що заявник як громадянин України не підлягав видачі до Росії.

Черкаський суд, діючи як суд першої інстанції, провів своє перше засідання у кримінальній справі щодо заявника. Захисник заявника подав до суду клопотання про виклик і допит свідків, які брали участь у судовому провадженні на території Російської Федерації.

Черкаський суд задовольнив клопотання захисника заявника про перехресний допит свідків у кримінальній справі, які проживали в Російській Федерації. Суд зазначив, що деякі свідки підтвердили свої показання телеграмою і заявили, що не можуть приїхати у Черкаси з фінансових причин-1. Суд постановив, що необхідно допитати свідків або в Україні, або за місцем їхнього проживання через місцевий судовий орган, який є компетентним відповідно до Мінської Конвенції. Враховуючи недостатнє фінансування для оплати за проїзд і забезпечення житлом у Черкасах свідків з Якутська, суд обрав механізм міжнародної правової допомоги та постановив доручити відповідним російським органам провести судовий допит свідків у Російській Федерації. Протоколи цих допитів мали бути використані Черкаським судом у кримінальному провадженні щодо заявника як докази. Суд також зазначив, що в якості альтернативи свідки можуть приїхати у м. Черкаси, якщо відповідні органи Російської Федерації компенсують їхні витрати.

Черкаський суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та засудив його на чотирнадцять років позбавлення волі. Суд обґрунтував свої висновки матеріалами кримінальної справи, отриманими від відповідних російських органів, і матеріалами, отриманими під час допитів свідків судом у Росії.

Правове обґрунтування: питання щодо допустимості доказів у справі - це, насамперед, предмет регулювання національного законодавства і, як правило, саме національні суди мають давати оцінку наявним у справі доказам. Завдання Суду згідно з Конвенцією полягає не у вирішенні того, чи було належним чином прийнято показання свідків як докази, а у встановленні того, чи провадження в цілому, і, зокрема, спосіб отримання доказів, було справедливим (див. серед інших джерел рішення від 23 квітня 1997 р. у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), Reports 1997-III, с 711, п. 50, та рішення від 26 березня 1996 р. у справі «Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands), Reports 1996-II, с. 470, п. 67). Усі докази повинні зазвичай надаватися у відкритому судовому засіданні в присутності підсудного з метою забезпечення змагальних дебатів.

У цьому принципі є винятки, але вони не повинні порушувати право на захист. За загальним правилом п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (див. згадане вище рішення у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), с 711, п. 51, та рішення від 15 червня 1992 р. у справі «Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland), Series A, № 238, с. 21, п. 49). Вирок не може ґрунтуватись виключно або вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (див. рішення від 27 січня 2009 р. у справі «A. L. проти Фінляндії» (A. L v. Finland), заява № 23220/04, п. 37).

Як вже зазначав у багатьох випадках Суд (див., серед інших джерел, наведене рішення у справі "Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland) с. 21, п. 47), за певних обставин може виявитись необхідним послатися на показання, надані під час досудового слідства. Якщо підсудному було забезпечено відповідну та належну можливість заперечити показання або під час їхнього надання, або пізніше, їхнє прийняття в якості доказу само по собі не суперечить п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6. Проте висновок щодо цього є таким: у разі, якщо вирок ґрунтується виключно або вирішальною мірою на показаннях особи, яку обвинувачений не мав можливості допитати або вимагати, щоб її допитали під час досудового слідства судового розгляду, права сторони захисту обмежуються такою мірою, яка є несумісною з гарантіями, передбаченими ст. 6 (див. рішення від 20 вересня 1993 р. у справі «Саїді проти Франції» (Saidi v. France), Series A, № 261 -С, с. 56-57, пп. 43-44; рішення від 27 лютого 2001 р. у справі «Лука проти Італії» (Luca v. Italy), заява № 33354/96, п. 40, та рішення у справі «Солаков проти "Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Solakov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 47023/99, п. 57, ECHR 2001-X).

Національні органи влади повинні докласти «усіх розумних зусиль» для забезпечення явки свідка для безпосереднього допиту в суді першої інстанції. Що стосується показань свідків, яких, як виявилося, не було можливості допитати у присутності підсудного або його захисника, Суд наголошує на тому, що «п. 1 ст. 6 у поєднанні з п. 3 вимагає від Договірних Сторін вжити позитивних заходів, зокрема, для того, щоб дати обвинуваченому змогу допитати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали. Такі заходи є складовою сумлінності, з якою повинні діяти Договірні Сторони для того, щоб забезпечувати ефективне здійснення прав, які гарантуються ст. 6» (див. рішення у справі «Садак та інші проти Туреччини» (Sadak and Others v. Turkey), заяви № 29900/96, 29901/96, 29902/96 та 29903/96, п. 67, ECHR 2001-VIII; рішення від 4 грудня 2008 p. у справі «Трофімов проти Росії» (Trofimov v. Russia), заява № 1111/02, п. 33, та рішення від 5 лютого 2009 р. у справі «Макєєв проти Росії» (Makeyev v. Russia), заява № 13769/04, п. 36). Крім того, у випадку існування конкретної географічної перепони Суд також повинен вивчити, чи вжила держава-відповідач заходи, які достатньою мірою компенсували обмеження прав заявника (див., mutatis mutandis, рішення від 2 листопада 2010 р. у справі «Сахновський проти Росії» (Sakhnovskiyv. Russia) [ВП], №21272/03, п. 10).

Суд зазначає, що важливість повторного заслуховування свідків у цій справі визнавалася національними судами у багатьох випадках і не заперечувалася в цьому Суді. Питання, яке стоїть перед цим Судом, полягає в тому, чи відповідали вимогам пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції заходи, вжиті національними органами в цій справі для отримання показань свідків.

Хоча заявник і його захисник не вжили жодних доступних їм кроків для того, щоб бути більш активно залученими у допити (це вони не заперечували), та не пояснили причини, чому вони так бездіяли, національні органи, зі свого боку, повинні були хоча б повідомити їх заздалегідь про дату та місце проведення допитів і про сформульовані ними питання. Така інформація могла б надати заявнику та його захиснику розумну можливість подати клопотання щодо з'ясування деяких питань або доповнення окремих питань, які б їм видавалися важливими.

Висновки: національні органи вивчали різні способи отримання показань та обрали допит свідків у Російській Федерації за допомогою механізму міжнародної правової допомоги. Таке рішення, щодо якого не заперечувала сторона захисту, можна вважати розумним. Проте за обставин справи воно призвело до ситуації, за якої заявника засудили за особливо тяжкий злочин здебільшого на основі показань свідків, жоден з яких не був присутній під час судового розгляду кримінальної справи в Україні. Національні суди не заслуховували безпосередньо показань цих свідків, а у заявника не було можливості для їх перехресного допиту. Суд не переконаний у тому, що матеріали досудового слідства, в якому частково брав участь заявник, а також відеозаписи допитів могли компенсувати таку повну відсутність можливості для судів і для заявника безпосередньо допитати свідків. Окрім того, будучи обізнаним про труднощі у забезпеченні права заявника допитати свідків у цій справі, Суд вважає, що доступні сучасні технології могли б забезпечити більш інтерактивний спосіб допиту свідків з-за кордону, наприклад, з допомогою відеозв'язку.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) та право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали (пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, рівність сторін, право на захист, змагальність сторін, безпосереднє дослідження доказів, допит свідка обвинуваченим