Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 січня 2012 року

у справі «Горовенки та Бугара проти України»

за заявами № 36146/05 та № 42418/05

Щодо порушення права на життя внаслідок невиконання правил поводження зі зброєю працівниками правоохоронних органів

Фабула справи: працівник міліції повертався з приватної поїздки машиною, за кермом якої був його знайомий. Третій заявник також був у машині. Посварившись із знайомим, водій, який був у стані сп'яніння, умисно вистрілив з табельної зброї, яку завжди носив з собою, і вбив його на місці, після чого намагався застрелити третього заявника, але не влучив. Останньому вдалося втекти. Після цього працівник міліції намагався зупинити машини, що проїжджали мимо. А. Горовенко, що проїжджав у той час, зупинився та заговорив до нього, який вдав, що його машина зламалася, та попросив допомогти. Проте чоловік запідозрив, що щось було не так, і намагався поїхати. Тоді він застрелив чоловіка за кермом та намагався застрелити пасажирку, і важко поранив її. Правоохоронні органи розпочали службове розслідування. Було прийнято рішення про звільнення двох працівників міліції та притягнення до дисциплінарної відповідальності шістьох інших. Щодо працівника міліції, який застрелив людей, було порушено кримінальну справу. Суд визнав його винним і засудив його до довічного позбавлення волі.

Родинам загиблих було присуджено відшкодування за моральну шкоду. Перший і другий заявники оскаржили вирок до касаційного суду, але суд залишив їх скарги без задоволення. Заявники стверджують, що вирок так повністю і не виконаний. Міським судом було відмовлено у відшкодуванні шкоди. Апеляційний суд також відмовив у задоволенні скарг заявників.

Заявники скаржилися, що через відсутність нагляду за зберіганням і використанням вогнепальної зброї працівником міліції держава не дотрималась свого прямого обов'язку, передбаченого ст.2 Конвенції. Заявники скаржилися на те, що держава-відповідач відмовилася визнати свою відповідальність за смерть двох осіб, спричинену її службовцем. Заявники також скаржилися на те, що вирок залишається невиконаним і тривалість провадження була надмірною.

Правове обґрунтування: насамперед Суд зазначає, що родичів заявників застрелив працівник міліції, який не був при виконанні службових обов'язків. Подія, про яку йдеться, сталася під час поїздки, що не мала стосунку до планової міліцейської операції або стихійного переслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 26.04.2011 року у справі «Енукідзе та Гіргвліані проти Грузії» (Enukidze and Girgvliani v. Georgia), заява № 25091/07, п. 289). Отже, дії винної особи, як приватної особи, що мали серйозний злочинний характер, не можуть у принципі стосуватися відповідальності держави за матеріально-правовим аспектом ст.2 Конвенції лише через те, що той був державним службовцем (див. вищенаведене рішення у справі «Енукідзе та Гіргвліані проти Грузії» (Enukidze and Girgvliani v. Georgia), п. 290).

Однак Суд повторює, що ст.2 зобов'язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією (див. рішення від 9.06.1998 року у справі «L.C.B. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. v. the United Kingdom), п. 36, Reports 1998-III; вищезгадане рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), п. 115, та рішення у справах «Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II, і «Мастроматтео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy) [ВП], заява № 37703/97, пункти 67-68, ECHR 2002-VIII).

Прямий обов'язок має тлумачитися у такий спосіб, щоб не покладати надмірний тягар на державні органи, зважаючи, зокрема, на непередбачуваність людської поведінки та необхідність оперативного вибору, що здійснюється з урахуванням існуючих пріоритетів і ресурсів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» (Кееnan v. the United Kingdom), заява № 27229/95, п. 90, ECHR 2001-III, та рішення від 27.07.2004 року у справі «А. та інші проти Туреччини» (A. and Others v. Turkey), заява № 30015/96, пункти 44-45).

Суд повторює, що від держав очікується встановлення високих професійних стандартів у рамках їх правоохоронних систем і забезпечення того, щоб особи, які перебувають на службі в таких системах, відповідали необхідним критеріям (див., mutatis mutandis, рішення від 17.06. 2008 року у справі «Абдулла Їлмаз проти Туреччини» (Abdullah Yilmaz v. Turkey), заява № 21899/02, п.п.56-57). Зокрема, видаючи працівникам міліції вогнепальну зброю, слід проводити не лише необхідне технічне навчання, а й особливо ретельний відбір службовців, яким дозволять носити таку вогнепальну зброю.

Висновки: суд встановив, що у цій справі працівник міліції, який умисно застрелив двох осіб зі своєї табельної зброї, отримав її всупереч існуючим національним нормам, оскільки не було перевірено, де він її зберігатиме, коли не виконуватиме службові обов'язки, і що його особу не було правильно оцінено з огляду на попередні порушення ним дисципліни. За таких особливих обставин Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення прямих обов'язків держави. Суд вважає, що ця скарга має таке ж фактичне підґрунтя, що й питання, які розглядалися за ст.2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: заподіяння смерті працівником правоохоронного органу, правила носіння та зберігання табельної зброї, працівник поліції, службові обов’язки працівника поліції