Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 травня 2019 року

у справі «Дейнеко проти України»

за заявою № 20317/09

Щодо необґрунтованого продовження строку тримання під вартою

Фабула справи: Заявник був затриманий за обвинуваченням у хабарництві в 2007 році та судом йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, повторивши підстави, наведені слідчим у клопотанні щодо тяжкості вчиненого злочину та можливості перешкоджання слідству. Суд неодноразово продовжував строк тримання під вартою Заявника та відмовляв у задоволенні його клопотань щодо заміни запобіжного заходу на непов’язаний із позбавленням волі. В 2010 році суд визнав винним Заявника у хабарництві та призначив покарання у вигляді позбавлення волі на строк 9 років. Суд апеляційної інстанції залишив вирок без змін.

Заявник скаржився на незаконність та необґрунтованість постанови про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Він також скаржився на надмірну тривалість його досудового тримання під вартою та ненадання органами влади відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування. Насамкінець, він скаржився на те, що у задоволенні його клопотань про зміну запобіжного заходу було свавільно відмовлено. Він посилався на пп. «с» п. 1, п.п. 3 і 4 ст. 5 Конвенції.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що органи влади мають надати переконливе обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, надавати відповідні та достатні підстави тримання під вартою - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою, тобто «негайно» після затримання (див. рішення у справах «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87 і 102, від 05 липня 2016 року, та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 84, від 30 січня 2018 року).

Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що навіть тоді, коли йшлося про тривалі строки тримання під вартою, національні суди посилалися на однакові підстави, якщо вони були, упродовж усього періоду тримання заявника під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року).

Висновки: не розглянувши конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи та посилаючись головним чином і постійно на тяжкість обвинувачень, органи влади продовжували строк тримання заявника під вартою до розгляду його справи судом на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» для обґрунтування тривалості тримання під вартою.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканість (п.3 ст.5 Конвенції); не встановлено порушення: права на ефективний засіб правового захисту (ст.13 Конвенції), заборони катування (ст.3 Конвенції), право на справедливий судовий розгляд (п.1, п.п.”d” п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: медична допомога, клопотання про заміну запобіжного заходу, адміністрація виправної колонії, хабарництво, тяжкість вчиненого злочину