Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 травня 2019 року

у справі «Ліблік та інші проти Естонії»

за заявами № 173/15 та іншими

Щодо необґрунтованого застосування заходів таємного спостереження

Фабула справи: кримінальне провадження, що розглядається в цій справі, було розпочате без повідомлення заявників про його початок та стосувалося підозри у вчиненні тяжкого корупційного діяння. В ході досудового розслідування здійснювалися різні види нагляду з метою перехоплення та прослуховування комунікацій. Рішення про видачу дозволу передбачали загальні підстави, на яких судді вважали, що необхідне таємне спостереження. Провадження в суді першої інстанції тривало близько трьох років, за результатами був винесений виправдувальний вирок та встановлено незаконність заходів спостереження та неприйнятність зібраних доказів. Суд апеляційної інстанції визнав обвинувачених винними, а докази - належними. Верховний суд погодився з даним висновком, вказавши також, що судовий розгляд, хоча і був близьким до надмірно тривалого, був завершений протягом розумного строку.

Заявники скаржилися на надмірну тривалість кримінального провадження проти них та на те, що ретроспективне обґрунтування дозволів на таємне спостереження порушило їхнє право на повагу до приватного життя та листування.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що телефонні розмови охоплюються поняттями “приватне життя” та “кореспонденція” у значенні статті 8. Їх моніторинг є втручанням у здійснення своїх прав відповідно до статті 8 (див. Мейлоун проти Сполученого Королівства, 2 серпня 1984 р., § 64, Серія А № 82). Таке втручання виправдано умовами пункту 2 статті 8, лише якщо воно є «згідно із законом», переслідує одну або кілька законних цілей, зазначених у пункті 2, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення мети або цілей. Наступні загальні принципи були консолідовані в рішенні Романа Захаров проти Росії [ВП], № 47143/06, ЄСПЛ 2015. Формулювання "згідно із законом" вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві та був підпорядкований верховенством права, що прямо згадується в преамбулі Конвенції та є невід'ємною частиною предмету та мети статті 8. Таким чином, закон повинен відповідати вимогам якості: він повинен бути доступним для заінтересованої особи і передбачуваним стосовно його наслідків (див. цитоване вище рішення у справі Роман Захаров, § 228). Зокрема, у контексті таємних заходів спостереження, таких як перехоплення повідомлень, вимога юридичної «передбачуваності» не може означати, що особа повинна бути в змозі передбачати, коли органи влади, ймовірно, перехоплюватимуть його повідомлення, щоб він міг адаптувати свою поведінку відповідним чином. Однак, коли влада реалізує свої повноваження таємно, ризики свавілля є очевидними. Таким чином, національне законодавство має містити достатньо чіткі, детальні правила прослуховування телефонних розмов, щоб дати особам належні вказівки на обставини та умови, за яких уповноважені державні органи можуть вдаватися до будь-яких таких заходів (див. цитоване вище рішення у справі Роман Захаров, § 229) Більше того, оскільки впровадження на практиці заходів таємного спостереження за повідомленнями не є відкритим для контролю з боку заінтересованих осіб або громадськості в цілому, його втілення у вигляді виключно розсуду виконавчого органу або судді, що являє собою необмежену владу, буде суперечити верховенству права. Отже, закон повинен визначати межі будь-якого такого розсуду, який надається компетентним органам влади, і спосіб його виконання з достатньою ясністю, що дозволяє забезпечити людині належний захист від свавільного втручання (див. цитоване вище рішення у справі Роман Захаров, § 230). У зв'язку з цим Суд наголосив на необхідності дотримання гарантій. З огляду на ризик того, що система таємного спостереження задля захисту національної безпеки може послабити або навіть зруйнувати демократію під приводом її захисту, Суд повинен бути впевнений, що існують гарантії проти зловживань, які є адекватними та ефективними. Ця оцінка залежить від усіх обставин справи, таких як характер, обсяг і тривалість можливих заходів, підстави, необхідні для прийняття рішення про їх проведення, органи, уповноважені дозволяти, здійснювати і контролювати їх, і засоби юридичного захисту, встановлені національним законодавством (див. наведене вище рішення у справі Роман Захаров, наведене вище, § 232). Нагляд і контроль за таємними заходами спостереження можуть вступати в дію на трьох етапах: коли спочатку було прийнято рішення про здійснення спостереження, під час його здійснення або після його припинення. Що стосується перших двох етапів, сама природа та логіка таємного спостереження диктують, що не тільки саме спостереження, але й розгляд, що його супроводжує повинен здійснюватися без відома особи. Отже, оскільки особа не зможе шукати ефективний засіб правового захисту з власної волі або брати безпосередню участь в будь-яких процедурах оскарження, важливо, щоб встановлені процедури самі по собі забезпечували належні і відповідні гарантії захисту її прав (див. наведене вище рішення у справі Роман Захаров, § 233). Це, зокрема, стосується питання про те, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення законної мети, оскільки Суд визнав, що повноваження щодо здійснення таємного спостереження за громадянами допускаються лише згідно зі статтею 8 до такої міри що вони є суто необхідними для захисту демократичних інститутів. Оцінюючи існування та масштаби такої необхідності, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Проте, цей розсуд підлягає європейському нагляду, який охоплює як законодавство, так і практику його застосування (див. цитоване вище рішення у справі Роман Захаров, § 232).

Висновки: Суд підкреслив важливість того, що орган, уповноважений надавати дозвіл на здійснення таємного спостереження, повинен бути здатним перевірити наявність обґрунтованої підозри щодо конкретної особи, зокрема, чи існують фактичні ознаки підозри в тому, що особа планує, продовжує вчиняти або вчинила злочин або інші дії, що можуть призвести до застосування заходів таємного спостереження, і чи відповідає дозволений перехват кореспонденції вимозі необхідності в демократичному суспільстві, наприклад, чи можна досягти цілей менш обмежувальними засобами. Така перевірка, разом із вимогою викласти відповідні мотиви у рішеннях, якими дозволено таємне спостереження, є важливою гарантією, що гарантує те, що заходи не будуть здійснені випадково, безсистемно або без необхідного та належного розгляду. Суд вважає, що оскільки втручання у приватне життя заявників та їх кореспонденцію не відповідало вимогам, передбаченим у національному законодавстві в тому, що дозволи на таємне спостереження повинні бути належним чином обґрунтуванні, ці втручання не були «згідно із законом».

Констатовані порушення: право на повагу до приватного життя та кореспонденції (ст.8 Конвенції), не виявлено порушень права на справедливий суд (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: неприйнятність зібраних доказів, гарантії захисту прав, дозволений перехват кореспонденції, обґрунтована підозра