Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 червня 2019 року

у справі «Марчелло Віола проти Італії (№2)»

за заявою № 77633/16

Щодо призначення обвинуваченому покарання у вигляді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення

Фабула справи: суд першої інстанції призначив заявникові покарання у виді довічного позбавлення волі за окремі злочини, пов’язані зі злочинною діяльністю мафії. Згодом заявник двічі подавав клопотання про надання тюремної відпустки. Обидва рази заявнику було відмовлено. Згідно зі ст. 3 Конвенції заявник скаржиться на покарання довічного позбавлення волі, на тій підставі, що воно є невимогливим і що воно не надає йому можливості отримати дострокове звільнення, що суперечило б вимогам цього положення.

Правове обґрунтування: відповідні принципи довічного ув'язнення, реінтеграції та умовно-дострокового звільнення були детально обговорені у Вінтері (цитований вище, § 103-122, з посиланням на Кафкаріс проти Кіпру [ GC], № 21906/04, ЄСПЛ 2008 р., І нещодавно узагальнено в Мурреї (цитовано вище, §§ 99-100) та Hutchinson v. Великобританія [GC] (№ 57592/08, §§ 42-45, 17 січня 2017 року).

В цьому випадку режим, застосований до довічного ув'язнення, є результатом поєднаного застосування ст. 22 КК Італії із ст.ст. 4a та 58b Закону про пенітенціарне управління. Ця специфічна категорія довічного покарання внутрішньо описується як "ergastolo ostavo".

Зазначені положення передбачають диференційоване поводження з в'язнями, що призводить до запобігання надання умовно-дострокового звільнення, а також доступу до інших виплат у в'язницях та альтернативних заходів до ув'язнення (за винятком дострокове звільнення "), якщо необхідна умова співпраці з судами не виконується. Дійсно, якщо для всіх заходів, що сприяють поступовій реінтеграції мешканців, які регулюються ст. 22 КК Італії, законодавець передбачив певні умови доступу (належна поведінка, участь у реабілітаційному проекті, прогресування поводження, позитивний доказ поправки) відповідно до запитуваного заходу, він вніс у ст. 4а конкретну умову, яка заважає національному суду розвиток.

Хоча покарання залишається однією з цілей тримання під вартою, в даний час європейська кримінальна політика наголошує на цілі ресоціалізації, яка переслідується позбавленням волі, в тому числі у випадку засуджених довічно (там же, §§ 115-118), зокрема, до кінця довгострокового ув'язнення (Діксон, цитований вище, § 75, з посиланням на пункти 28-36). Принцип ресоціалізації відображений у міжнародних стандартах і зараз визнаний у практиці Суду (Мюррей, цитований вище, § 102, із цитованою в ньому практикою).

На внутрішньому рівні Суд зазначає, що після рішення Конституційного Суду № 313 1990 року судова практика цього вищого суду щодо функції вироку свідчить про центральну роль ресоціалізації, який повинен супроводжувати вирок його нормативного абстрактного формулювання до його конкретного виконання: Конституційний Суд підтвердив, що цей повинен керувати діями законодавця, судового судді, судді застосування вироків та тюремних органів.

Італійська пенітенціарна система базується на принципі посилення поводження з ув'язненими, згідно з яким активна участь у індивідуальній програмі реабілітації та проходження часу можуть мати позитивний вплив на тюремну систему засудженого та сприяти його повній реінтеграції в суспільство. Коли він розвивається в тюрмі, якщо він розвивається, правопорушник пропонує системі можливість скористатися прогресивними заходами (від зовнішньої роботи до умовної) супроводжувати його "спосіб до виходу".

Суд також відзначає твердження заявника про те, що співробітництво з владою спричинило б для нього або її родичів ризик піддатися репресіям з боку організації мафії і піде проти його твердої впевненості, що він невинний. Він також критикує інструментальну логіку системи, яка робить її вихід залежним від пропонування повної співпраці.

Розглядаючи співпрацю з владою як єдино можливу демонстрацію "роз'єднаності" засудженого та його поправку, інші показники для оцінки прогресу не враховуються. Дійсно, не виключено, що "дисоціація" від мафіозного оточення може бути виражена інакше, ніж у співпраці з правосуддям.

Заявник заявив, що до нього ніколи не застосовувалися дисциплінарні санкції і накопичив з моменту його притягнення до покарання через участь у програмі реінтеграції близько п'яти років дострокового звільнення, але через відсутність співпраці з його боку він на практиці не може отримати користь від вирахування отриманого вироку.

Відсутність "співпраці з судами" визначає незаперечну презумпцію небезпеки, що може позбавити заявника будь-якої реалістичної перспективи звільнення (див., Серед інших, , Цитовані вище Харакчиєв і Толумов, § 264, і Матіошаїт та інші, цитовані вище, § 177). Він, можливо, ніколи не зможе вийти на волю: що б він не робив у в'язниці, його покарання залишається незмінним, непідданим контролю, а також може зростати з часом (Вінтер, цитований вище, § 112).

Суд хоче нагадати, що людська гідність, яка лежить в самому серці встановленої Конвенцією системи, перешкоджає позбавленню людини свободи для покарання, без одночасної праці над її реінтеграцією та наданням їй шансу відновити цю свободу одного дня (Вінтер, цитований вище, § 113).

Висновки: довічне ув'язнення, яке було накладено на заявника, надмірно обмежує перспективу звільнення та можливість перегляду свого вироку. Тому це довічне покарання не можна вважати застосовним для цілей ст. 3 Конвенції. Таким чином, Суд відкидає заперечення Уряду щодо статусу жертви заявника та робить висновок, що вимоги ст. 3 щодо цього не були виконані.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: приниження гідності, нелюдське поводження, УДЗ, ізоляція від суспільства, виправлення засудженого