Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 січня 2013 року

у справі «Карабет та інші проти України»

за заявою № 38906/07

Щодо жорстокого поводження з засудженими під час обшуку у виправній колонії

Фабула справи: заявники скаржились на те, що зазнали надзвичайно жорсткого поводження під час і після обшуку та операції із забезпечення безпеки, що були проведені в виправній колонії 22 січня 2007 року із залученням підрозділів спеціального призначення. Вони також стверджували, що цей інцидент не було належним чином розслідувано. Насамкінець заявники скаржились на втрату адміністрацією колонії їх деяких особистих речей.

На час подій заявники відбували покарання в виправній колонії. 14 січня 2007 року практично всі засуджені колонії, а саме одна тисяча сто двадцять один засуджений, включаючи заявників, оголосили голодування на знак протесту проти умов їхнього тримання, поганої якості харчування та питної води, неналежного медичного обслуговування, свавільного застосування покарань працівниками адміністрації колонії та їхньої безкарності, а також відсутності будь-якої оплати їхньої праці. Вони вимагали звільнення деяких працівників колонії.

20 січня 2007 року заступник Голови ДДУПВП наказав начальникам управлінь Департаменту в областях відрядити до колонії підрозділ спеціального призначення та групу швидкого реагування для надання її адміністрації практичної допомоги в «стабілізації оперативної обстановки та проведенні обшуків».

Заявників етапували до СІЗО, де всі вони зазнали жорстокого поводження з боку адміністрації установи.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує ст. 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за ст. 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Це зобов’язання «не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів»: не кожне розслідування обов’язково закінчується успішно або доходить висновку, який співпадає з викладом подій позивачем. Проте воно в принципі повинно бути здатне призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб. Отже, розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи влади завжди повинні сумлінно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, покази свідків та висновки судових експертів тощо. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102 и далі, Reports of Judgments та Decisions 1998-VIII, від 28 жовтня 1998 року), «Пол та Одрі Едвардз проти Сполученого Королівства» (Paul та Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II, та «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, п. 107 і далі, від 26 січня 2006 року).

Суд наголошує на тому, що повсякчас, коли певна кількість засуджених зазнали тілесних ушкоджень внаслідок проведення у виправній колонії операції підрозділами спеціального призначення, державні органи влади згідно зі ст. 3 Конвенції мають позитивне зобов’язання провести оперативний та всебічний медичний огляд засуджених (див. рішення у справах «Міронов проти Росії» (Mironov v. Russia), заява № 22625/02, пп. 57-64, від 8 листопада 2007 року, та «Дєдовський та інші проти Росії» (Dedovskiy та Others v. Russia), заява № 7178/03, п. 90, ECHR 2008 (витяги)).

Як неодноразово встановлював Суд, належний медичний огляд є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження. Судово-медичний експерт має бути формально і фактично незалежним, повинен мати спеціалізовану освіту та широку компетенцію (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (<...>), заяви №№ 22947/93 та 22948/93, пп. 55 та 118, ECHR 2000-X).

Суд зауважує, що в даному випадку було проведено судово-медичне обстеження тільки групи колишніх в’язнів колонії, яких було переведено до СІЗО (включаючи сімох заявників), у той час, коли переведені до іншого СІЗО (включаючи десятьох заявників) не пройшли таке обстеження.

Суд наголошує на тому, що заявники, будучи ув’язненими, цілком залежали від органів прокуратури у зборах доказів на підтвердження їхніх скарг. У прокурора були законні повноваження допитувати посадових осіб, що мали до цього справу, викликати свідків, оглядати місце події та вживати усіх інших заходів, необхідних для встановлення того, чи правдивими були твердження заявників.

Суд не має можливості встановити тяжкість тілесних ушкоджень та ступінь шоку, страждань та приниження, яких зазнав кожен із заявників. Проте у Суду немає сумніву, що ці неочікувані та брутальні дії державних органів влади були вочевидь непропорційними за відсутності будь-яких порушень з боку заявників та явно суперечили тим штучними цілям, які, як стверджувалось ними, вони прагнули досягти. Як вбачається з фактів справи, до заявників разом з кількома іншими засудженими застосовувалися насильство і залякування просто у відповідь на їхні законні та мирні скарги.

Тією мірою, якою це стосується тяжкості жорстокого поводження, Суд нагадує, що для того, щоб визначити, чи кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, слід враховувати закріплену в ст. 3 Конвенції відмінність між цим поняттям та поняттям «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження». Видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання. Суд попередньо вже розглядав справи, в яких він констатував, що поводження, про яке йшлося, може бути кваліфіковане лише як катування (див. рішення у справі «Шишкін проти Росії» (Shishkin v. Russia), заява № 18280/04, від 7 липня 2011 року, п. 87 з подальшими посиланнями). Суд вважає, що право власності заявників було порушено навіть в рамках користування їхнім майном. Адже їх хаотичне та поспішне етапування з виправної колонії до СІЗО підтверджується достатніми доказами. Заявники були позбавлені будь-якої можливості зібрати свої особисті речі та підготуватись до етапування.

Висновки: поводження, якому були піддані заявники, вочевидь завдало їм сильного болю та страждання у розумінні п. 1 ст. 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, навіть якщо наслідком його вочевидь не була тривала шкода їхньому здоров’ю. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявники були піддані поводженню, яке можна кваліфікувати лише як катування.

Суд вбачає такі серйозні недоліки, що підірвали добросовісність та ефективність перевірки на національному рівні:

1. неповнота та поверховість медичного обстеження заявників;
2. незабезпечення безпеки заявників та свідків у зв’язку з побоюванням репресій та залякування та
3. формалістичне та пасивне відношення органів прокуратури.

За відсутності будь-яких переконливих доказів щодо схоронності майна, Суд доходить висновку, що принаймні якась частина майна заявників вочевидь була загублена або надіслана не за призначенням. Суд зауважує, що втручання у права заявників не було законним та не переслідувало жодної законної мети.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), захист власності ( ст. 1 Першого протоколу Конвенції).

Ключові слова: катування у виправній колонії, етапування з колонії, побиття засуджених, обшук камер у виправній колонії, голодування засуджених