Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 січня 2013 року

у справі «Олександр Волков проти України»

за заявою № 21722/11

Щодо правомірності процедури звільнення з посади судді Верховного Суду України

Фабула справи: заявник скаржився на порушення його прав під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України. Зокрема, він стверджував що:

1. його справа не розглядалася «незалежним та безстороннім судом»;
2. провадження у Вищій раді юстиції було несправедливим у зв’язку з тим, що воно не здійснювалося згідно з процедурою, передбаченою національним законодавством, яке закріплює низку важливих процесуальних гарантій, включаючи строки застосування дисциплінарних стягнень;
3. Верховна Рада України (далі - парламент) ухвалила рішення про його звільнення на пленарному засіданні з порушенням правил використання системи електронного голосування;
4. його справа не розглядалась «судом, встановленим законом»;
5. рішення у його справі постановлялись без здійснення належної оцінки доказів, а важливі доводи, висунуті стороною захисту, не були належним чином розглянуті;
6. відсутність у Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) достатніх повноважень для розгляду актів, ухвалених ВРЮ, суперечила його «праву на суд»;
7. не дотримувався принцип рівності сторін.

Заявник також скаржився на те, що його звільнення не відповідало принципу поваги до приватного і сімейного життя і що у нього не було ефективних засобів юридичного захисту у цьому зв’язку.

Правове обґрунтування: Суд не переконаний, що ВАС забезпечував перегляд справи заявника у достатньому обсязі з огляду на такі обставини.

По-перше, постає питання, чи ВАС міг переглянути з ефективністю рішення ВРЮ та парламенту, беручи до уваги, що ВАС був наділений повноваженнями визнавати такі рішення незаконними, але не міг скасовувати їх і вживати подальших належних заходів, якщо це було необхідно. Якщо, за загальним правилом, не виникає юридичних наслідків у зв’язку з визнанням рішення незаконним, Суд вважає, що відсутність повноважень ВАС формально скасувати оскаржені рішення та відсутність норм щодо подальшого руху дисциплінарного провадження спричиняє значний ступінь непевності у тому, якими ж є справжні юридичні наслідки декларативного визнання судом рішень незаконними.

У цьому питанні показовою є національна судова практика. Уряд надав копії рішень національних судів у двох справах. Однак з цих справ випливає, що після визнання ВАС звільнення судді з посади незаконним, заявники повинні були ініціювати окреме провадження, щоб бути поновленими на посаді. У цих матеріалах не пояснено, як повинно рухатися дисциплінарне провадження (зокрема, не вказано на заходи, яких слід вживати уповноваженим органам після визнання незаконними оскаржених рішень, і на строки для вжиття таких заходів). Натомість у них прямо зазначається, що відсутнє автоматичне поновлення на посаді судді лише на підставі постанови ВАС декларативного характеру. Таким чином, з наданих матеріалів випливає наявність обмежених юридичних наслідків перегляду ВАС зазначених питань та посилюється застереження Суду щодо можливості ВАС розглянути питання з ефективністю та забезпечити перегляд справи у достатньому обсязі.

По-друге, звертаючись до способу, у який ВАС дійшов висновків у справі заявника, та до меж спору, Суд зазначає, що важливі доводи, висунуті заявником, не були належним чином розглянуті ВАС. Зокрема, Суд не вважає, що доводи заявника про відсутність безсторонності з боку членів ВРЮ та парламентського комітету були розглянуті з необхідною ретельністю. Запевнення Уряду у цьому питанні не є переконливими.

Крім того, ВРЮ не розглянув належним чином доводи заявника про те, що рішення парламенту про звільнення його з посади судді було прийнято всупереч Закону «Про статус народного депутата» 1992 року та Регламенту Верховної Ради, незважаючи на факт того, що ВАС мав необхідну для розгляду цього питання компетенцію (див. ч. 1 і 5 ст. 171-1 КАСУ, цитованого вище), а заявник прямо зазначив це питання у своєму адміністративному позові і надав відповідні докази (див. п.п. 29 і 33 вище). ВАС не надав оцінки доказів, поданих заявником. Натомість твердження заявника про незаконність процедури голосування у парламенті було витлумачено як скаргу на неконституційність відповідної постанови парламенту. Таким чином, ВАС уникнув розгляду цього питання, поступившись юрисдикцією на користь Конституційного Суду, до якого заявник прямого доступу не мав (див. п. 13 рішення Суду у справі «Bogatova проти України» від 07.10.2010 р. (справа № 5231/04) з подальшими посиланнями).
Таким чином, Суд вважає, що перегляд справи заявника ВАС не був достатнім і тому не міг виправити недоліки у справедливості процесу, які мали місце на попередніх стадіях провадження у справі на національному рівні.

Суд зазначає, що судовий перегляд справи заявника здійснювався суддями ВАС, які також могли бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності ВРЮ. Це означає, що стосовно цих суддів також могло бути розпочато дисциплінарне провадження у ВРЮ. З огляду на широке коло повноважень ВРЮ щодо кар’єри суддів (призначення, притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення з посади) та відсутність гарантій незалежності і безсторонності ВРЮ (що розглянуто вище), Суд не переконаний, що судді, які розглядали справу заявника, стороною у котрій була ВРЮ, могли бути «незалежними і безсторонніми» відповідно до вимог ст. 6 Конвенції.

Для того, щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні п. 1 ст.6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на спосіб призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти тиску ззовні та на питання, чи створює орган видимість незалежного (див. рішення у справах «Фіндлей проти Сполученого Королівства» (Findlay v. the United Kingdom), від 25 лютого 1997 року, п. 73, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, та «Брудніцька та інші проти Польщі» (Brudnicka and Others v. Poland), заява № 54723/00, п. 38, ECHR 2005-II).

Суд наголошує на тому, що поняття поділу влади між політичними органами виконавчої влади та судовою системою набуло в його практиці все більшого значення (див. рішення у справі «Стаффорд проти Сполученого Королівства» (Stafford v. the United Kingdom) [ВП], заява № 46295/99, п. 78, ECHR 2002-IV). У той же час ані ст. 6, ані будь яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретиичних конституційних концепцій стосовно дозволених меж взаємодії між гілками влади (див. рішення у справі «Клейн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands) [ВП], заяви №№ 39343/98, 39651/98, 43147/98 та 46664/99, п. 193, ECHR 2003-VI).

Суд також зауважує, що члени ВРЮ, які здійснювали перевірку у справі заявника та направили подання про його звільнення (Р.К. та В.К.), згодом взяли участь у голосуванні щодо рішення про його звільнення з посади. Крім того, один з цих членів (В.К.) був призначений Головою ВРЮ та головував у засіданні, в якому розглядалась справа заявника. Роль цих членів у висуванні звинувачень щодо заявника на підставі результатів проведеної ними дисциплінарної перевірки викликає об’єктивний сумнів щодо їхньої безсторонності при винесенні рішення по суті у справі заявника (див., для порівняння, рішення від 15 листопада 2001 року у справі «Вернер проти Польщі» (Werner v. Poland), заява № 26760/95, пп. 43 та 44).

ВАСУ не зробив справжньої спроби розглянути твердження заявника про те, що постанова парламенту не відповідала Закону України «Про статус народного депутата України» 1992 року та Регламенту Верховної Ради України, незважаючи на той факт, що це було в межах його компетенції, а заявник чітко порушував це питання у своїй скарзі та надав відповідні докази. ВАСУ не було здійснено оцінки доказів, наданих заявником. При цьому твердження заявника про незаконність процедури голосування у парламенті було у подальшому розтлумачено як скарга на неконституційність відповідної постанови парламенту. У такий спосіб ВАСУ ухилився від розгляду цього питання, залишивши його Конституційному суду України, безпосереднього доступу до якого заявник не мав (див. рішення від 7 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, п. 13, з подальшими посиланнями).

Суд зазначає, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (див. рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), п. 25, Reports 1996-III). Ст. 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом» (див. рішення у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), заява № 2346/02, п. 61, ECHR 2002-III). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (<…>), заяви №№ 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року).

Схожим чином, звільнення з посади було визнане втручанням у право на повагу до приватного життя (див. рішення від 19 жовтня 2010 року у справі «Озпінар проти Туреччини» (<…>), заява № 20999/04, пп. 43-48). Насамкінець, ст.8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (див. рішення у справах «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, п. 35, від 15 листопада 2007 року, та «А. проти Норвегії» (А. v. Norway), заява № 28070/06, пп. 63 та 64, від 9 квітня 2009 року).

Висновки: виникає низка серйозних питань, що вказують як на структурні недоліки у провадженні у ВРЮ, так і на особисте упереджене ставлення до заявника з боку окремих членів ВРЮ, які брали участь у розгляді справи заявника. Таким чином, Суд доходить висновку, що провадження у ВРЮ було несумісним з принципами незалежності та безсторонності, як це вимагається згідно з ч. 1 ст. 6 Конвенції.

У справі заявника факти, розглянуті ВРЮ у 2010 році стосувалися подій 2003 і 2006 року (див. п.п. 17 та 18 вище). Таким чином, заявника було поставлено у складне становище, оскільки він повинен був будувати свій захист з огляду на події, окремі з яких відбувалися у далекому минулому.

Звільнення заявника з посади судді вплинуло на широке коло його стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру. Схожим чином, воно мало наслідки і для «кола його близьких», оскільки втрата роботи мала відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім’ї. Крім того, причина звільнення заявника, а саме порушення присяги судді, говорить про те, що під впливом опинилась і його професійна репутація.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: звільнення судді з посади, дисциплінарне провадження щодо судді, строки давності для притягнення до дисциплінарної відповідальності, провадження у Вищій раді юстиції