Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 липня 2019 року

у справі «Курт проти Австрії»

за заявою № 62903/15

Щодо вжиття державою відповідних заходів для захисту життя особи

Фабула справи: заявниця звернулася до поліції у зв’язку з тим, що чоловік застосував до неї насильство. Вона стверджувала, що чоловік її бив уже декілька років, і ситуація погіршувалась. Поліція зазначила, що в заявниці були наявні сліди тілесних ушкоджень. Надалі було видано заборонний припис чоловікові заявниці Е. Цей припис забороняв Е. наближатись до їхнього спільного будинку, а також до будинку батьків заявниці впродовж 14 днів. Е. виконував умови припису, і нових повідомлень про випадки домашнього насильства не надходило. Незважаючи на відмову заявниці надати свідчення, 2011 року суд визнав Е. винним у нанесенні тілесних ушкоджень та особливо небезпечній поведінці і призначив йому покарання у виді трьох місяців позбавлення волі зі встановленням іспитового строку на три роки. Е. прийшов до школи, де навчались його діти А. та Б. і запитав учительку, чи може він поспілкуватись зі своїм сином наодинці. Вчителька, яка пізніше вказала, що не була поінформована про проблеми в сім’ї, погодилась. Коли А. не повернувся до класу, вчителька почала його шукати. А. знайшли в шкільному підвалі, застреленим у голову. Пізніше Е. був знайдений мертвим у своїй машині того ж дня. Він вчинив самогубство з використанням вогнепальної зброї. Спираючись на ст. 2 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що австрійська влада не виконала своїх позитивних зобов'язань щодо захисту її та її дітей від її насильницького чоловіка. Вона стверджує, що держава не захистила фізичну недоторканність сина від смертельного нападу Е., не взявши Е. під варту. Вона зазнала серйозних психологічних проблем через смерть сина, які були прямим наслідком того, що держава забезпечила її сім'ю недостатньою захищеністю. Крім того, заявниця скаржилася на те, що законодавча база, яка діяла в 2012 році, не дозволила поліції поширювати накази про заборону на місця, розташовані поза житловими приміщеннями, наприклад, дитячу школу. Це було недбалим упущенням і, як таке, порушенням ст. 2.

Правове обґрунтування: ст. 2 передбачає, по-перше, головний обов'язок держави забезпечити право на життя шляхом створення законодавчої та адміністративної бази, покликаної забезпечити ефективне стримування від загроз правом життя (див., Серед інших органів влади, Öneryıldız проти Туреччини, [GC] № 48939/99, § 89, ЄСПЛ 2004-XII; Будаєва та інші проти Росії, № 15339/02 та 4 інших, § 129, ЄСПЛ 2008 (витяги); Коляденко та інші проти Росія, № 17423/05 та 5 інших, § 157, 28 лютого 2012 р., Фернандес де Олівейра, цитований вище, §§ 103 та 105-107; та Талпис, цитований вище, § 100). По-друге, за відповідних обставин влада позитивно зобов'язується вживати профілактичних оперативних заходів для захисту особи, життю якої загрожує небезпека від злочинних діянь іншої особи (див. Цитований вище Осман, § 115, цитований у Контрові проти Словаччини. № 7510/04, § 49, 31 травня 2007 р.; Фернандес де Олівейра, цитований вище, § 108). Діти та інші вразливі особи, зокрема, мають право на захист держави (див. Талпис, цитований вище, § 99).

Для виникнення такого позитивного зобов'язання слід встановити, що влада знала або повинна була знати про час існування реального і негайного ризику для життя визначеної особи із злочинних діянь третьої сторони і що вони не вжили заходів у межах своїх повноважень, від яких, обґрунтовано, можна було б уникнути цього ризику. Це питання, на яке можна відповісти лише з огляду на всі обставини будь-якої конкретної справи (див. Цитований вище Opuz, § 130). Іншим відповідним питанням є необхідність забезпечити, щоб поліція здійснювала свої повноваження щодо контролю та запобігання злочинності таким чином, що повністю дотримується належного процесу та інших гарантій, які на законних підставах обмежують сферу їх дії щодо розслідування злочинів та притягнення злочинців до відповідальності, включаючи гарантії, що містяться у ст.ст. 5 та 8 Конвенції (див. цитований вище Осман, § 116; цитований вище Опуз, § 130; та Талпис, цитований вище, § 101).

Факти, що спричинили розгляд даної справи, повинні оцінюватися суворо з точки зору того, що було відомо компетентним органам у відповідний час. Обсяг позитивного зобов'язання повинен тлумачитися так, щоб не створювати неможливого або непропорційного рівня тягаря для влади. Суд цілком усвідомлює труднощі, з якими стикаються вітчизняні органи влади, вирішуючи, як у цій справі, видавати наказ про заборону підозрюваному чи навіть арештовувати його, на основі обмеженої інформації, ретельно врівноважуючи права особи, яка становить загрозу, з одного боку, та права жертви (жертв) з іншого. Тому найважливішим є аналіз того, що було відомо органам влади в той час, коли вони вирішували, які заходи вжити стосовно Є., беручи до уваги повноваження, надані їм законом, та певне розсуд, пропонований цим законом.

Прокуратура мала таку інформацію під час вирішення питання про те, які заходи вжити проти Е.: у чоловіка заявника була певна історія насильства; двома роками раніше проти нього було видано наказ про заборону; і він був засуджений за заподіяння тілесних ушкоджень дружині та нанесення небезпечних погроз по відношенню до брата та його племінника. Передбачувані насильницькі спалахи Е. перед вбивством його сина були пов’язані з подружнім будинком, з якого його фактично виселили. Більше того, не було жодних ознак того, що Е. мав пістолет чи будь-яку іншу зброю, або що він намагався дістати його. Зіштовхнувшись з поліцейськими, Е. залишався спокійним та співпрацюючим, з власної ініціативи звернувся до міліції та не видав вигляду, що представляє загрозу. Крім того, він виконував наказ про заборону в 2010 році, владі не було повідомлено про будь-які подальші насильницькі дії до тих випадків, про які йдеться у травні 2012 року, і не було жодних ознак, які б припускали ескалацію ситуації.

Ризик повинен бути реальним та негайним, щоб викликати позитивне зобов'язання держави згідно зі ст. 2 вжити запобіжних оперативних заходів щодо захисту життя. Згідно з документами, що знаходяться у справі, владі було відомо, що Е. був засуджений один раз за тілесні ушкодження заявника та за небезпечну погрозливу поведінку щодо брата та його племінника в 2010 році, і нібито він почав погрожувати заявнику та її дітям у березні 2012 року, за два місяці до подій, про які йдеться. Однак ці загрози були частково неоднозначними (наприклад, з одного боку Е. погрожував вбити своїх дітей перед заявником, з іншого - погрожував відвезти їх до Туреччини, але він також погрожував покінчити життя самогубством ) і нібито видавались щодня протягом двох місяців. Тому Суд погоджується з владою, що загрози не вказували на безпосередній ризик для життя дітей поза житловими приміщеннями.

Після вбивства вітчизняні органи провели всебічне розслідування обставин смерті А. та подій, що призводили до цього. Заявниця не оспорювала це. Оцінки вітчизняними судами фактів у справі про відповідальність, розпочату заявником у 2014 році, були всебічними, релевантними, переконливими та відповідали практиці Суду щодо цього питання. Суди збалансували права заявниці відповідно до ст.ст. 2 та 3 Конвенції, з одного боку, та права Є. відповідно до ст. 5, з іншого. Вони, по суті, встановили, що оскільки Е. ніколи не був агресивним на публіці, ніколи раніше не виконував своїх погроз, дотримувався умов наказу про заборону на два роки раніше, два роки не повідомлявся про будь-які подальші інциденти і, нарешті, оскільки заявник не зв’язався з поліцією відразу після повідомлення про інцидент, не було б пропорційним арештувати його та взяти його до ув'язнення. Крім того, ніхто не знав, що Е. володіє пістолетом чи будь-якою іншою зброєю, або що він намагався отримати його. На думку влади, прокурор діяв законно і не винно, що виключало державну відповідальність у цій справі.

Висновки: Суд вважає, що наказ про заборону наближатися до дому та околиць заявниці та її батьків поєднується із арештом у Є. ключіі, були б достатніми для захисту життя заявника, а також життя А. та Б. Його насильські спалахи раніше були обмежені територією неподалік від будинку, тому наказ про заборону міг запобігти, тим більше що він повністю виконував такий захід у 2010 році. Незважаючи на те, що були вказівки на певну ескалацію насильства, це не призвело до висновку про небезпеку для життя дітей у громадському місці. У цих умовах реального та безпосереднього ризику запланованого вбивства Е. шляхом отримання зброї та розстрілу сина в його школі виявлено не було. Таким чином, Суд не бачить причин відходити від оцінки вітчизняних влад, що, враховуючи всі обставини, враховуючи той наказ про заборону, який забороняв йому повертатися до подружнього будинку, до прилеглих районів, до квартири батьків заявника та до його оточення райони та того, що жодного іншого інциденту не було зафіксовано в період з липня 2010 року до травня 2012 року, і не було відомо, що Е. володів зброєю, немає помітного реального та безпосереднього ризику для життя дітей. Суд погоджується з тим, що вони мали право зробити висновок, що більш серйозний захід проти Е., такий як досудове ув'язнення, не був обґрунтованим за відомих владі обставин.

Констатовані порушення: не було виявилено порушення права на життя (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення життя, родинні відносини, насильство у сім’ї, охорона життя