Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 червня 2019 року

у справі «Бегович проти Хорватії»

за заявою № 35810/14

Щодо незабезпечення національними органами влади швидкого виконання рішення суду про право батька бачитися з сином

Фабула справи: дружина заявника невиконувала судових рішень, згідно з якими заявникові було надано право бачитися зі своїм сином. Як результат, він не зміг встановити регулярний і змістовний контакт з ним протягом дев'яти років. Заявник скаржився на те, що невиконання державою забезпечення та полегшення користування правами контакту зі своїм сином порушило його право на повагу до сімейного життя, як це передбачено ст. 8 Конвенції.

Правове обґрунтування: відповідні принципи щодо позитивного зобов'язання держави згідно зі ст. 8 Конвенції у справах, пов'язаних із забезпеченням прав на контакт, узагальнені у справах Рібіч проти Хорватії (№ 27148/12, §§ 88-89 та 92-95, 2 квітня 2015 р.) та КБ та інші (цитовані вище, §§ 143-44). Суд наголосив, що в цьому випадку справи про адекватність вжитих заходів слід судити про швидкість їх виконання, оскільки проходження часу може мати непоправні наслідки для відносин між заявником та його сином і може призвести до фактичного визначення справи (див. Рібіч, цитований вище, § 93).

У цій справі контакти між заявником та його сином регулювалися трьома тимчасовими дорученнями щодо контактів, два з яких були скасовані під час оскарження. Третя тимчасова постанова, яка в кінцевому підсумку стала остаточною, була винесена 15 жовтня 2009 року, а саме через більше ніж двадцять один місяць з дати, коли заявник та його колишня дружина звернулися з проханням до суду видати тимчасове рішення з цього приводу.

Остаточне рішення щодо права на опіку та контактні права у справі заявника було ухвалено 12 жовтня 2012 року, тобто через чотири з половиною роки після дати розгляду справи були розпочаті.

Звідси випливає, що час, необхідний національним органам влади для прийняття остаточного рішення щодо прав контактів у цій справі, був необмежено тривалим, враховуючи характер ситуації, незважаючи на вимогу національного законодавства, що провадження у справах у справах сім'ї має бути терміново розглянуто.

Більше того, виконавче провадження, що випливало з цього, було необґрунтовано тривалим. Перший набір виконавчих проваджень стосовно третього тимчасового розпорядження суду від 15 жовтня 2009 року не дав результатів, тоді як другий виконавчий провадження щодо остаточного судового рішення у справі, яке розпочалося 27 серпня 2013 року, все ще триває понад п’ять років потому.

Протягом усього виконавчого провадження національні суди наклали кілька штрафів на Д.М. за невиконання ухвал суду. Однак, як тільки було зрозуміло, що ці санкції не принесли результатів, і заявник попросив суд доручити владі втрутитися, національні суди повинні були прийняти подальші заходи з метою їх примусового виконання. Уряд стверджував, що в цьому випадку застосування примусових та репресивних заходів щодо матері було обмежене в інтересах дитини. Суд не може прийняти цей аргумент. Хоча примусові заходи у справах, пов’язаних з дітьми, не є бажаними з огляду на чутливість цього питання, Суд раніше вважав, що закріплені позиції, які часто займають батьки під вартою, і випадки контакту можуть змусити застосовувати пропорційні заходи примусу (див. Вишняков проти України, № 25612/12, § 43, 24 липня 2018 року). Отже, Суду важко прийняти той факт, що протягом двох груп виконавчих проваджень, що тривали загалом протягом дев'яти років, відповідна влада ніколи не розглядала жодної спроби примусового виконання через службовця судового виконавця (див., Навпаки, Grujić v . Сербія, № 203/07, § 69, 28 серпня 2018 року).

Завдання національних органів влади було ускладнене напруженими відносинами між заявником та Д. M. Однак відсутність співпраці між відокремленими батьками не є обставиною, яка сама по собі може звільнити владу від їх позитивних зобов’язань згідно зі ст. 8. Це, скоріше, покладає на них зобов'язання вжити заходів, які б узгоджували конфліктні інтереси сторін, зберігаючи пам'ятайте про найважливіші інтереси дитини (див. Завадка проти Польщі, № 48542/99, § 67, 23 червня 2005 р.).

Більше того, Суд зазначає, що вже на початковій стадії процедури опіки та контактів експертні психологи визнали, що у контактах між заявником та його сином були труднощі. Протягом різних судових процесів вітчизняним судам стало все більше усвідомлювати той факт, що мати намагалася виключити заявника з життя дитини та перешкоджала їх контактам. Хоча мати заявляла перед національними судами, що насправді це дитина, яка відмовлялася бачити батька, Суд вважає, що дитина опинилася в явному конфлікті лояльності та повторює, що вірогідність возз'єднання сім'ї буде прогресивно зменшуватися і врешті-решт знищуватися, якщо біологічному батькові та дитині взагалі не буде дозволено бачити один одного, або лише так рідко, що між ними, ймовірно, не відбудеться природний зв’язок (див. Рібич, цитований вище, § 99).

Висновки: незважаючи на різні доповіді експертів за роки, які встановили, що регулярні контакти з заявником були в інтересах дитини, вітчизняні органи влади не отримали достатньо ефективних результатів дії проти обструктивної поведінки Д. M. та протиправних дій протягом ряду років, навіть якщо вони мали обов'язок запобігати цьому (див., mutatis mutandis, ABV проти Росії, № 56987/15, § 80, 2 жовтня 2018 року).

Влада Хорватії не змогла забезпечити контактні права заявника зі своєю дитиною, тим самим порушивши його право на повагу до сімейного життя.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: втручання у сімейне життя, родинні зв’язки, батьківські права, розлучення, сімейні спори