Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 червня 2019 року

у справі «Бєляєв та інші проти України»

за заявами № 34345/10 та іншими

Щодо дискримінації засуджених через встановлення різних прав на побачення

Фабула справи: відповідно до ст. 150 КВК України («Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі») засуджені до довічного позбавлення волі відбували своє покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Відповідно до ст. 151 («Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі»), inter alia, засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення раз на шість місяців. Жодного посилання на стать засудженого в цих статтях не було. Водночас відповідно до ст. 18 («Виправні колонії») засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували своє покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. У свою чергу, відповідно до ст. 139 («Виправні колонії середнього рівня безпеки») засуджені, які відбували покарання у таких колоніях, мали право, inter alia, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці. Ст. 110 уточнювала, що короткострокове побачення з родичами або іншими особами могло тривати до чотирьох годин, а тривале побачення з родичами – до трьох діб. Заявники скаржилися за ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 8 Конвенції на дискримінацію через різні права на побачення, передбачені КВК України до 2014 року, для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок.

Правове обґрунтування: для виникнення питання за ст. 14 Конвенції має існувати різниця у ставленні до осіб в аналогічних або відносно подібних ситуаціях (див., наприклад, там само, пункт 64).

Заявники, як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки, перебували в аналогічній ситуації, що і засуджені до довічного позбавлення волі жінки: як чоловіки, так і жінки могли бути засуджені до довічного позбавлення волі за ті самі або подібні особливо тяжкі злочини (див., mutatis mutandis, там само, пункти 66 – 68 та рішення у справі «Еціс проти Латвії» (Ēcis v. Latvia), заява № 12879/09, пункти 80 і 81, від 10 січня 2019 року).

Не кожна різниця у ставленні становитиме порушення ст. 14 Конвенції. Різниця у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не є об’єктивною та достатньо обґрунтованою – іншими словами, якщо вона не переслідує законну мету або якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див., наприклад, згадане рішення у справі «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia), пункт 64).

У цій справі Суд зазначає, що КВК України у редакції, чинній до 2014 року, дійсно містив положення, які явно суперечили одне одному. Так, хоча ст. 150 у редакції 2003 року передбачала, що всі засуджені до довічного позбавлення волі повинні були відбувати своє покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, ст. 18 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. Хоча ст. 151 передбачала, що всі засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяці, ст. 139 передбачала, що засуджені, які відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки мали право, inter alia, на одне тривале побачення кожні три місяці. Внесена змінами 2010 року ст. 151-2 також передбачала, що для засуджених до довічного позбавлення волі жінок встановлювався режим, передбачений для засуджених, які трималися у виправних колоніях середнього рівня безпеки (тобто режиму, передбаченого ст. 139). Лише змінами 2014 року всім засудженим до довічного позбавлення волі було надано право на, inter alia, одне тривале побачення кожні три місяці. Отже, із зазначених положень вбачається, що до 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі жінки, на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків, мали право на одне тривале побачення кожні три місяці.

Існування різниці у праві на тривалі побачення для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків та жінок також підтвердив Державний департамент України з питань виконання покарань, який чітко зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, оскільки відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. Департамент також зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки не мали права на такі побачення.

Хоча Уряд стверджував, що навіть до 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки мали однакові права на побачення відповідно до ст. 151 КВК України, Суд зазначає, що Уряд не згадав та не надав жодного аналізу ст. 139 Кодексу, згідно з якою засудженим до довічного позбавлення волі жінкам надавалося право на тривалі побачення, та що у наданому Урядом листі Адміністрації державної кримінально-виконавчої служби України від 27 серпня 2018 року також не згадувалося про це положення.

Висновки: до 2014 року заявники, як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки, не мали права на тривалі побачення, на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі жінок.

Уряд не навів жодних аргументів в обґрунтування такого різного ставлення. За відсутності таких аргументів Суд не вбачає жодного обґрунтування для надання засудженим до довічного позбавлення волі чоловікам інших прав на тривалі побачення, аніж ті, якими користувалися засуджені до довічного позбавлення волі жінки. Він зазначає, що внесені до КВК України зміни 2014 року поставили засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок в однакове становище щодо права на тривалі побачення.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8 Конвенції) у поєднанні із забороною дискримінації (ст. 14 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, виконання покарання, втручання у приватне життя, втручання у сімейне життя, обмеження прав засуджених