Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 червня 2019 року

у справі «Брайловська проти України»

за заявою № 14031/09

Щодо відчуження нерухомого майна за відсутності законних підстав

Фабула справи: виконавчий комітет звернувся до суду з позовом про виселення заявниці та припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській, її вселення до квартири на вулиці Сосновій і визнання за нею права власності на останню. Виконавчий комітет зауважив, що будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом, і як орган, відповідальний за контроль за технічним станом будинків та відселення жителів з аварійних, він не бажав нести відповідальність за будь-які тяжкі наслідки, які могла спричинити небезпека будинку на вулиці Пушкінській. Суд задовольнив позов виконавчого комітету. Заявниця скаржилася на відсутність законних підстав та суспільного інтересу у відчуженні її квартири, а також ненадання їй належного відшкодування. Вона посилалася на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Правове обґрунтування: ані під час провадження на національному рівні, ані у Суді не оскаржувалося, що квартира на вулиці Пушкінській в будинку, який перебував у комунальній власності, була приватною власністю заявниці. Відповідно до рішення суду заявницю виселили з її приватної власності, оскільки будинок, в якому знаходилася її квартира, загрожував обвалом. Суд припинив право власності заявниці на її квартиру та визнав за нею право власності на іншу квартиру, придбану для неї без її згоди або участі приватною будівельною компанією, яка володіла рештою квартир у будинку. Згодом ця компанія набула право власності на відчужену у заявниці квартиру та будинок загалом.

Сторонами не оскаржується, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення.

Для відповідності ст. 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (див., серед інших джерел, рішення у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC], заява № 71243/01, пункт 94, від 25 жовтня 2012 року).

Перша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000‑I). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункти 58 – 62, ЄСПЛ 1999‑II). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 109).

Сторонами не оскаржувалося, що національні суди посилалися на ст. 41 Конституції України, ст.ст. 109, 110, 112 і 113 ЖК України та ч. 2 ст. 346 ЦК України, як на законні підстави для втручання у майнові права заявниці. Заявниця стверджувала, що ці положення не могли становити законні підстави, оскільки не передбачали позбавлення майна в її ситуації.

Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд має перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики Суду (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], заява № 36813/97, пункти 190 і 191, ЄСПЛ 2006‑V.)

Зазначені положення ЖК України, які є частиною спадку радянської епохи та досі чинні в Україні, є частиною Розділу, який регулює користування жилими приміщеннями в будинкам державного та громадського житлового фонду та стосується, зокрема, виселення жильців з таких приміщень з наданням іншого жилого приміщення.

З огляду на факти Суд вважає сумнівним, що ці положення були достатньо чіткими, щоб зрозуміти, що вони стосувались будинків, в яких знаходилися приватні квартири, як у справі заявниці. Проте він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки у будь-якому разі не вбачається, що будь-яке з цих положень передбачало припинення права власності у випадку виселення з будинку, який загрожував обвалом, у чому і полягала суть скарги заявниці.

Ст. 346 ЦК України стосується підстав для припинення права власності. У першій частині наводяться випадки, коли припиняється право власності. Загрози обвалом в ній не зазначено. Друга частина, на яку посилався Ялтинський міський суд, є відсильною нормою, яка дозволяє припинення права власності у випадках, встановлених законом. Проте з рішення суду першої інстанції незрозуміло, яким був цей закон у ситуації заявниці. Як зазначено у попередньому пункті, нічого у положеннях Житлового кодексу України, на які посилався суд, не передбачало припинення права власності у випадку виселення. На інші положення законодавства у цьому контексті суд не посилався.

Щодо ст. 41 Конституції України, на яку посилався апеляційний суд, відхиливши скаргу заявниці на відсутність законних підстав для позбавлення майна, Суд зазначає, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і ч. 2 ст. 346 ЦК України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який саме закон виправдовував відчуження квартири заявниці.

Аналогічні зауваження заявниці – основний елемент її скарги на всіх стадіях провадження – залишилися поза межами судового розгляду та не були належним чином розглянуті судами.

Водночас Суд не вбачає жодних доказів для висновку, що втручання у майнові права заявниці у формі судового рішення від 09 квітня 2008 року, залишеного без змін Апеляційним судом Автономної Республіки Крим 17 червня 2008 року, мало законні підстави.

Національні суди не посилалися на наведений Урядом у цьому контексті Закон України «Про застарілий житловий фонд» і він у будь-якому разі не стосується цієї справи, оскільки ніщо у матеріалах справи не вказує на те, що відчуження квартири на вулиці Пушкінській здійснювалося в рамках проекту комплексної реконструкції кварталу, що призвело б до застосування цього закону. Водночас Суд вважає, що цей закон є хорошим прикладом випадку, коли можливість втручання у майнові права за конкретних обставин та його межі встановлюються відповідно до вимог національного законодавства, на відміну від ситуації у справі заявниці.

Висновки: Суд має серйозні сумніви щодо існування реального суспільного інтересу у позбавленні заявниці її майна та способу надання їй відшкодування. Він переконаний, що за конкретних обставин цієї справи ці елементи слід розглядати як такі, що стосуються законності відчуження.

Констатовані порушення: право на мирне володіння своїм майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: захист майна, приватна власність, житлові спори, експропріація, орган місцевого самоврядування