Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 липня 2019 року

у справі «Соколовський проти України»

за заявою № 6433/18

Щодо ненадання адекватної медичної допомоги обвинуваченому під час перебування під вартою

Фабула справи: працівники поліції затримали заявника за підозрою у торгівлі людьми. Районний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Заявник скаржився на ненадання йому належного лікування та медичної допомоги під час тримання під вартою у СІЗО та відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою. Він посилався на ст.ст. 3 і 13 Конвенції. Заявник скаржився, що рішення національних судів щодо тримання його під вартою були свавільними та необґрунтованими. Він також скаржився, що суд першої інстанції не розглянув належним чином його клопотання про звільнення з-під варти, подане 24 січня 2018 року. Насамкінець, він скаржився на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за стверджуване свавільне тримання під вартою. Він посилався на п.п. 3 і 5 ст. 5 Конвенції.

Правове обґрунтування: застосовні загальні принципи щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою наведені в рішенні у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, пункти 112 – 122, від 29 листопада 2007 року), згаданому рішенні у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пункти 77 – 83) та в рішеннях у справах «Петухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункти 91 – 98, від 21 жовтня 2010 року) і «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 70 – 75, від 22 жовтня 2015 року).

Хвороба, на яку страждав заявник, була достатньо серйозною, щоб впливати на його повсякденну діяльність та навіть загрожувати його життю. Отже, він міг відчувати значне занепокоєння щодо того, чи була належною надана йому медична допомога.

Заявнику неодноразово рекомендувалося стаціонарне лікування у спеціалізованому кардіологічному закладі. Вбачається, що цю рекомендацію виконано не було.

Органи влади визнали, що медична частина СІЗО не була належним чином обладнана та укомплектована працівниками для лікування хвороби серця заявника. Це вказує на те, що заявник отримував лише симптоматичне лікування у зв’язку з його проблемами зі здоров’ям. Суд також зазначає, що вже встановлював у справах проти України факт відсутності кваліфікованих працівників та/або обладнання, здатних належним чином вирішити проблеми зі здоров’ям заявників під час тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 96 і 97, від 25 жовтня 2007 року; «Темченко проти України» (Temchenko v. Ukraine), заява № 30579/10, пункт 89, від 16 липня 2015 року та «Осипенков проти України» [Комітет] (Osipenkov v. Ukraine) [Committee], заява № 31283/17, пункт 27, від 29 січня 2019 року).

Висновки: визнаючи, що заявник отримував певне лікування під час тримання під вартою, Суд не може погодитися з аргументом Уряду про достатній рівень наданої йому медичної допомоги. Надана Урядом задокументована інформація на підтримання його зауважень стосується хвороб заявника та рекомендацій лікарів щодо лікування. Проте вона не спростовує скарги заявника щодо якості отриманої ним медичної допомоги під час тримання під вартою.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції), право кожного, кого заарештовано або затримано, на розгляд справи судом упродовж розумного строку (п. 3 ст. 5 Конвенції), право кожного, хто є потерпілим від арешту або затримання, на відшкодування (п. 5 ст. 5 Конвенції) та право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

Ключові слова: позбавлення волі, приниження гідності, нелюдське поводження, обґрунтованість рішення суду, охорона здоров’я