Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 липня 2019 року

у справі «Юрек та Юрек проти Туреччини»

за заявою № 74845/12

Щодо позбавлення права на перехресний допит

Фабула справи: заявники скаржилися, що судовий розгляд їх справи не був справедливим, бо їм не було позбавлено права на перехресний допит. В той час заяви поліцейських стали основою для обвинувачення заявників.

В одному із міст держави відбулася демонстрація на знак протесту проти умов утримання лідера Курдської робітничої партії (КРП), незаконної терористичної організації. Група демонстрантів розмахувала плакатами і вигукувала гасла на його підтримку. Поліція просила їх розійтися, але вони відмовились і напали з камінням на працівників поліції. Коли втрутилася поліція, демонстранти почали тікати, і заявників та ще чотирьох осіб було заарештовано. На місці затримання поліція знайшла декілька банерів з гаслами на підтримку лідера терористичної організації, а також дерев’яні палиці та залізні бруски.

Через два дні заявники постали перед прокурором і магістратським судом. Вони заявили, що не брали участі в демонстрації і нічого не знають про знайдені банери. Однак суд постановив взяти заявників під варту.

Також прокурор подав обвинувальний акт проти заявників щодо їхньої участі в нелегальній організації, члени якої перевозили вибухові матеріали; стосовно порушення Закону про зустрічі та демонстраційні марші; щодо розповсюдження пропаганди на користь КРП. Вісім працівників поліції, які заарештували заявників, давали свідчення в суді першої інстанції, заявників та їхніх адвокатів там не було. Поліцейські заявили, що не зможуть бути в суді під час наступного слухання, бо далеко дислоковані і в той день чергуватимуть. Суд прийняв їхні заяви, зроблені в присутності прокурора, але за відсутності заявників та їхніх адвокатів.

Двоє з восьми у своїх заявах стверджували, що бачили, як усі затримані кидали каміння та скандували незаконні гасла під час демонстрації, хоча в їхніх заявах, зроблених на стадії розслідування, містилося протилежне. Під час наступного слухання заяви поліцейських зачитали заявникам та їхнім адвокатам. Заявники заперечували інформацію, що містилася в заявах, наголошуючи на тому, що їх позбавили права на перехресний допит цих свідків. Вони безуспішно клопотали в суді про повторний допит працівників поліції вже за їхньої присутності.

Суд ухвалив рішення і засудив заявників за поширення пропаганди на підтримку терористичної організації, за участь у демонстрації, зберігання заборонених матеріалів, опір представникам правоохоронних органів і за те, що перешкоджали їм виконувати обов'язки, а також за участь у нелегальній організації. Заявники подали апеляцію, але суд касаційної інстанції залишив у силі рішення суду першої інстанції. Через п’ять років заявників було звільнено після відбування покарання.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що суд першої інстанції не надав жодних підстав для задоволення клопотань працівників міліції про заслуховування їх саме в тому засіданні за відсутності заявників та адвокатів. Крім того, Суд зазначає, що згідно з матеріалами, якими він володіє, працівники поліції не подали жодної документації на підтвердження свого твердження. Більше того, ні суд, ні Уряд не посилаються на будь-яке серйозне обґрунтування, щоб працівники міліції не давали показань перед судом першої інстанції у присутності заявників та їх адвоката, наприклад, страх залякування з боку заявників або серйозні проблеми зі здоров’ям. Таким чином, виявляється, що запит працівників міліції був задоволений автоматично.

У будь-якому випадку, немає нічого в матеріалах справи, щоб стверджувати, що суд розглянув інші варіанти для забезпечення участі в слуханнях заявників та їхніх адвокатів. Наприклад, суд першої інстанції міг попросити представника заявників з'явитися до суду, або він міг змінити дату слухання.

Суд вважає, що суд першої інстанції не надав вагомих причин для того, щоб допитувати працівників міліції за відсутності заявників та їх адвокатів.

Коли суд визнавав винними заявників, то він встановив, що заявники активно брали участь в демонстрації, зокрема, що заявники скандували гасла та кидали каміння в міліцію. Суд зазначає, що всі докази використані судом для винесення рішення по суті, походять від співробітників поліції, які були при виконанні службових обов'язків під час заворушень і які заарештовували заявників. Що ще більш важливо, немає ніяких вагомих доказів, здатних довести, що заявники скандували гасла або кидали каміння в поліцію. Крім того, на жодній з фотографій не було показано, що другий заявник кидав камені, також не було і зображення першого заявника на всіх фото.

Суд також повинен визначити, чи були достатні процесуальні гарантії у заявників. У зв'язку з цим Суд зазначає, що суд першої інстанції не викликав заявників чи їх адвокатів з метою надання їм можливості здійснювати свої права на захист, хоча повідомив прокурора, тим самим забезпечивши його явку. На думку Суду, це є помітним процедурним недоліком принципу рівності сторін.

Ні суд першої інстанції, ні касаційний суд не намагалися усунути вищезазначений процесуальний недолік на будь-якій стадії кримінального провадження щодо заявників. Також, коли суд прийняв заяви арештованих він не намагався вирішити суперечності між заявами шести службових осіб на стадії розслідування та тими, які були зроблені до суду. На думку Суду, суд першої інстанції повинен був вирішити вищезазначені невідповідності або пояснити, чому він не проводив такої оцінки. Крім того, Суд зауважує, що заяви працівників міліції є однаковими, слово в слово. Однак цей факт не спонукав суд поставити будь-які запитання цим службовим особам щодо ідентичних заяв. Таким чином, суд не надав належних причин, чому він вважав показання працівників міліції більш об'єктивними та надійними, ніж показання заявників.

Висновки: видається, що єдиним доказом підтвердження того, що заявники скандували гасла та кидали каміння в міліцію, були заяви, зроблені працівниками міліції. Відсутність належних доводів щодо того, чому суд не дозволив заявникам допитати чи перевірити показання працівників міліції, разом із тим, що суд не вирішив невідповідності між показаннями свідків, спричинив те, що в цілому судовий розгляд не був ефективним та справедливим.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1, пп. d) п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: обов’язки сторін провадження, обвинувальний ухил, ознаки всебічності розгляду, дотримання принципу змагальності, правомірність проведення слідчих дій