Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 квітня 2019 року

у справі «Repcevirág Szövetkezet проти Угорщини»

за заявою № 70750/14

Щодо відмови національних судів у зверненні до Суду ЄС

Фабула справи: компанія-заявник скаржилася на неспроможність національних судів, а саме касаційного суду та Конституційного суду, передати вказані питання до Суду ЄС. Заявник стверджував, що цей факт порушив його право на доступ до суду, зокрема який мав юрисдикцію надання необхідного обов'язкового тлумачення спірних норм права ЄС.

Податкова інспекція оштрафувала компанію-заявника за необґрунтоване зменшення розміру сплаченого податку на додану вартість за сільськогосподарські машини, надані в позику членам кооперативу. Компанія-заявник безуспішно оскаржила це рішення в суді.

Верховний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, пославшись на прецедентну практику Суду Європейського Союзу ( далі- Суд ЄС). Компанія ніціювала судовий процес з приводу відшкодування Верховним судом збитків, посилаючись на рішення Суду ЄС у справі «Герхард Кьоблер проти Республіки Австрія».

Компанія стверджувала, що Верховний суд допустив порушення у застосуванні законодавства ЄС до першого судового процесу, в якому компанія-заявник була стороною провадження. У своїй заяві вона просила суд звернутися за консультативним висновком до Суду ЄС на предмет того, чи відповідало рішення Верховного суду законодавству ЄС, і за яких обставин Верховний суд може бути притягнутий до відповідальності за неправомірне рішення.

Суд першої інстанції відхилив позов проти Верховного суду та відмовив заявникові у зверненні до Суду ЄС за консультативним висновком. Це рішення було підтримано апеляційним судом. Компанія-заявник звернулася до касаційного суду зі скаргою, а також просила направити чотири питання до Суду ЄС. Суд відхилив прохання про направлення справи до Суду ЄС та залишив остаточне рішення в силі. Він, окрім іншого, зазначив, що неможливо ініціювати провадження проти Верховного суду у справі про відшкодування збитків на підставі неправильного застосування законодавства ЄС, оскільки таке питання мало було бути порушене під час першого судового провадження, але компанія-заявник цього не зробила. Компанія-заявник подала конституційну скаргу разом із клопотанням про направлення справи до Суду ЄС. Конституційний суд відхилив скаргу компанії-заявника як необґрунтовану.

Правове обґрунтування: касаційний суд дійшов висновку, що Верховний Суд не може нести відповідальності за ніби-то порушення закону Європейського Союзу.

Що стосується процедурних норм, про які йдеться, тобто принципу, згідно з яким суди пов'язують межі позовів, висунутих до них, касаційний суд вважав, що їх наслідком було те, що заявник не покладався на законодавство Європейського Союзу під час першого провадження. Таким чином, суд вважав, що це питання належить виключно сфері внутрішнього законодавства і не ставить питання про тлумачення, яке підпадало б під юрисдикцію Суду ЄС.

У будь-якому випадку, скарга компанії-заявника спрямована не проти висновків касаційного суду у цій судовій справі, а проти його відмови у другому судовому порядку, нібито заважаючи заявнику отримати право доступу до СЕС.

У другому судовому порядку провадження, спрямоване на те, щоб визнати державу відповідальною за неправильне застосування закону ЄС та за присвоєння компанією-заявником збитків у цьому відношенні, Суд зазначає, що касаційний суд наводив причини, через які вважав за необхідне вимагати попереднє рішення на прохання компанії - заявника.

У зв'язку з цим Суд зазначає, що для встановлення відповідальності недостатньо, щоб суд порушив законодавство Європейського Союзу, таке порушення повинно бути явним. У цьому сенсі друге та четверте питання - які, по суті, стосувалися адекватного тлумачення відповідних положень законодавства Європейського Союзу - були визнані нерелевантними, оскільки, за словами касаційного суду, вони вийшли за межі позову про відшкодування збитків.

Суд також вирішив, що, не викладаючи своїх аргументів щодо адекватного тлумачення права Європейського Союзу, компанія-заявник завадила Верховному суду врахувати свої аргументи. Таким чином, касаційний суд оцінив нібито протиправну поведінку національного суду з огляду на поведінку заявника. Він встановив, що через власні упущення заявника у першому судовому порядку провадження не було покладено відповідальність на суд за - нібито - неправильне застосування права Європейського Союзу.

Суд повторює, що його функція не стосується фактів чи законів, які нібито були вчинені національним судом, за винятком випадків, коли вони могли порушити права та свободи, захищені Конвенцією.

Що стосується міркувань Конституційного Суду, то цей суд надав пояснення у відповідь на прохання компанії-заявника, яка скаржилася на дії касаційного суду, що полягають в тому, що він вважає, що йому не вистачає юрисдикції в цьому відношенні. Таку позицію також не можна вважати довільною або явно необгрунтованою. У цьому контексті Суд наголошує, що п.1 ст.6 Конвенції не вимагає від вищого суду більш детального обґрунтування, коли він просто застосовує конкретне законодавче положення, щоб відхилити апеляцію з питань права, не маючи перспектив успіху, без додаткових пояснень.

Висновки: Суд не може оцінювати, чи може за цих обставин відповідна сторона вимагати у процесі, що стосується вимоги про відшкодування збитків, направити запит на попереднє рішення до Суду ЄС. Суд зазначає, що, на думку касаційного суду, те, що лежало в основі справи, - це, в основному, спроба компанії-заявника прямо посилатися на чинне законодавство Європейського Союзу та просити попереднє рішення щодо актуального законодавства ЄС.

Суд вважає, що касаційний суд навів достатні аргументи для того, щоб не застосовувати законодавство ЄС. Суд вважає, що відмова національних судів в направленні заявлених питань до Суду ЄС була правомірна та обгрунтована.

Констатовані порушення: не було встановлено порушення право на справедливий суд (ст.6 Конвенції).

Ключові слова: міжнародні судові органи, практика Суду ЄС, консультація з Судом ЄС, надання висновку Судом ЄС, направлення запиту до Суду ЄС, помилкове застосування права ЄС