Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 липня 2019 року

у справі «Гарун Гюрбаз проти Туреччини»

за заявою № 68556/10

Щодо порушення права на захист, що призвело до незаконного засудження

Фабула справи: заявник скаржився на те, що визнання його винним у злочинах, у тому числі вбивстві, ґрунтувалося на заявах до поліції, поданих під примусом та за відсутності адвоката.

Заявника судили за два напади на водіїв таксі. Обидва випадки сталися 2007 року. У січні вдарили ножем і вбили одного водія, а в квітні було завдано ножових та інших поранень другому водієві. Невдовзі після другого інциденту представники поліції взяли заявника та іншого чоловіка під арешт і допитали їх. Відповідно до інформації поліції, під час першого допиту заявник зізнався в своїй причетності до завдання ножових поранень другому таксисту. Коли його знову допитали, сказав, що брав участь у вбивстві першого таксиста, знову ж таки з другим чоловіком. Обидва допити провели за відсутності адвоката. Поліція намагалася викликати для надання безоплатної правової допомоги адвоката з Асоціації адвокатів. Однак Асоціація адвокатів повідомила, що не призначає захисників у випадках, коли підозрювані не є неповнолітніми. Про цей дзвінок було зроблено відповідний запис.

За словами заявника, Асоціація адвокатів припинила призначення адвокатів через страйк, що мав місце на той час. Заявник підписав протокол обох допитів і зустрівся з адвокатом, найнятим його родиною, лише після другого допиту. Він стверджував, що його адвокат попросив провести другий допит знову, але поліція відмовилася.

Згодом заявника у супроводі його адвоката допитав прокурор. Заявник підтвердив свою причетність до другого нападу, але стверджував, що насправді саме інший чоловік завдавав ушкодження водієві. Крім того, він заперечив сказане ним на допиті поліції щодо першого інциденту. Заявив, що не був причетний до вбивства та замаху на пограбування, що сталося в січні. Пізніше він підтвердив цю заяву слідчому судді.

Під час судового процесу щодо вбивства заявник повідомив, що його змусили підписати запис допиту його зізнання за відсутності адвоката, можливості прочитати його йому не дали. Він та другий обвинувачений заперечували всі звинувачення в пограбуванні та вбивстві і наполягали на тому, що зробили свої заяви під примусом. Обидва чоловіки були визнані винними й засуджені до довічного позбавлення волі за вбивство та до п’яти років за спробу пограбування.

Суд за напад на другого водія таксі закінчився. Обидва підозрюваних відкликали свої заяви, подані на досудовому етапі, та заперечували спробу пограбування. Заявник був засуджений за спробу пограбування та за умисне заподіяння тілесних ушкоджень.

Правове обґрунтування: заявника було заарештовано за підозрою у причетності до вбивства, умисного заподіяння тілесних ушкоджень та замаху на пограбування. Під час допитів у поліції заявник не мав адвоката. Більше того, він не мав юридичної допомоги від офіційно призначеного адвоката, навіть якщо це було обов'язковим згідно ст.150 Кримінально-процесуального кодексу, оскільки кримінальне розслідування стосовно нього стосувалося злочину, що тягне за собою більше п'яти років позбавлення волі.

У зв'язку з цим Суд зазначає, що Уряд не вказував ні на які підстави, які могли б звільнити слідчі органи від їх зобов'язання надати заявнику правову допомогу відповідно до вимог внутрішнього законодавства.

Більше того, уряд не висунув жодних пояснень того, чому працівники поліції звернулися до асоціації адвокатів, щоб призначити адвоката для заявника, що суперечить твердженню, що заявник відмовився від свого права на адвоката. Крім того, Суд зазначає, що проблеми в призначенні адвоката для заявника, що виникають внаслідок дій та рішень поліції чи адвокатської колегії, не звільняють владу від їх зобов'язання надати юридичну допомогу заявнику відповідно до пп. с) п.3 ст.6 в Конвенції.

Також у матеріалах справи немає нічого, що свідчило б про те, що заявника було поінформовано про необхідність призначення адвоката відповідно до п.3 ст.150 КПК, оскільки його підозрювали у тяжкому правопорушенні, за яке передбачається понад п'ять років ув’язнення.

Нарешті, Суд зауважує, що, всупереч твердженням Уряду, жоден із двох протоколів допиту не містив жодної заяви, що свідчила б про те, що заявник явно відмовився від свого права на надання адвоката.

Суд зазначає, що Уряд не запропонував жодних вагомих причин обмеження доступу заявника до адвоката, протягом часу, коли той перебував під вартою в міліції та надавав показання. Суд не повинен власноруч визначати, чи були якісь вагомі причини для обмеження права заявника на доступ до адвоката.

В першу чергу обов'язок суду першої інстанції був переконливо встановити, чи були визнання заявника та відмова від правової допомоги добровільною чи ні.

У зв'язку з цим Суд також зазначає, що національне законодавство встановлює дуже сильну процедурну гарантію в ч.4 ст.148 КПК, здатну виправити процесуальні недоліки у зв'язку з використанням міліцією показань, отриманих без присутності адвоката, незалежно від того, підозрюваний відмовився від свого права на правову допомогу чи ні.

Висновки: хоча суд першої інстанції у першому проваджені перевіряв, чи підлягав заявник жорстокому поводженню з боку поліції, перебуваючи під вартою, суд не дав жодної оцінки наслідків для прав заявника відсутності допомоги адвоката. Апеляційний суд не здійснив перевірку допустимості заяв заявника, зроблених до поліції, перш ніж покладатися на ці заяви, коли засуджував заявника за всіма звинуваченнями в обох кримінальних провадженнях.

Обмеження доступу заявника до адвоката з 10 квітня 2007 року до 11 квітня 2007 року о 22:25 суттєво порушило права заявника на захист, оскільки національні суди спиралися на його заяви до поліції, прийняті за відсутності адвоката, не піддаючи їх уважному контролю.

Констатовані порушення: право на справделивий суд (п.1, пп.с) п.3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: умови залучення захисника, неправомірність слідчих дій, законність отримання доказів, основа обвинувачення, психічне насильство, обвинувальний ухил