Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 16 травня 2019 року
у справі «Каменова проти Болгарії»
за заявою № 61731/11
Щодо невиправданого затягування процедури реституції землі
Фабула справи: заявниця скаржилася, що надмірна невиправдана тривалість реституції є порушенням її права на мирне володіння майном.
У 1991 році, після прийняття Закону про сільськогосподарські землі, яким була передбачена реституція колективізованих земель, заявниця звернулася до органів державної влади із заявою про реституцію землі, яка раніше належала її батькові. Земельна комісія встановила, що дійсно, заявниця та її сестра шляхом спадкування вправі повернути землю в порядку реституції, проте наголосили на необхідності розробки детального кадастрового плану з новими ділянками.
Протягом декількох років після 1996 року заявниця неодноразово надсилала листи до різних органів державної влади з вимогою завершити процедуру реституції. Проте їй повідомляли, що реституція можлива лише після розробки кадастрового плану. Такі кадастрові плани для району, де знаходилися оспорювані землі заявниці, були розроблені та затверджені в 2010 році.
У 2012 році Міністерство сільського та лісового господарства, відповідаючи на лист заявниці, повідомило їй, що компетенція з приводу завершення процедури реституції належить муніципалітету. Заявниця звернулася до муніципалітету, який відповів, що у зв’язку із розташуванням на ділянці заявниці лісового масиву компетенція щодо реституції належить Міністерству сільського та лісового господарства. Міністерство перенаправило заявницю до свого територіального відділення. Територіальне відділення Міністерства сільського та лісового господарства на звернення заявниці відповіло, що їй необхідно було виконати одну з таких дій: або визначити точні межі ділянки в рамках іншої процедури, що взагалі-то завершилася, стосовно іншої земельної ділянки; або ж подати заяву на повернення землі відповідно до Закону про реституції лісів, хоча строки для такої процедури теж завершилися. У подальшому заявниця неодноразово зверталася з вимогою завершити процедуру реституції, проте не досягла бажаного результату.
Правове обґрунтування: Суд визнав порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції у кількох справах проти Болгарії щодо відмови адміністративних органів у виконанні остаточних рішень про визнання права заявників на реституцію (див. Мутішев та інші проти Болгарії, №18967/03, 3.12.2009 року).
Однак Суд не впевнений, що ця справа стосується такої відмови. Це правда, що після того, як стало зрозуміло, що земельна ділянка заявника не була включена до територій, які охоплені розділом 4, виявилося, що виникає плутанина щодо процедурних засобів для завершення процедури реституції. Компетентний орган повідомив заявницю, що їй необхідно скористатись іншими процедурами, які більше не доступні, а іншим разом заявив, що земля заявника охоплена розділом 4 не може бути повернута. Врешті-решт національні органи схоже погодилися з тим, що заявник міг скористатися процедурою, передбаченою розділом 45d.
Заявниця не дотрималась формальних процедур і не дала жодних пояснень цій невідповідності. Вона, зокрема, не стверджує, що дані їй інструкції були незрозумілими або що вона не змогла отримати необхідні документи.
Таким чином, Суд вважає, що національні органи влади не можна звинувачувати в тому, що процедура реституції залишається незавершеною до цього дня, і що зараз заявниця повинна вжити необхідних заходів для завершення її завершення.
Тим не менш, Суд покликаний вивчити додатковий аспект заяви, а саме ніби-то перевищення тривалості процедури реституції. "Законне сподівання заявниці" на реституцію виникло в 1996 році, з прийняттям рішення земельної комісії про визнання її права на реституцію, і, як уже було сказано, процедура реституції ще триває.
Могло здатися, що заявниця могла вдатися до процедури відповідно до розділу 45d, коли їй повідомили, що земельна ділянка, на яку вона претендує, не була охоплена розділом 4. Хоча це правда, що Міністерство сільського та лісового господарства надіслало їй листи, в яких висловлюється думка про відсутність подальших процедур, але ці думки не є обов'язковими та, в принципі, не можуть перешкодити заявниці вжити необхідних заходів, якщо це необхідно.
Таким чином, Суд вважає, що після 2013 року заявниця повинна була вжити заходів для завершення процедури реституції, і будь-які затримки, що виникли після цієї дати, не повинні бути пов'язані з владою.
У численних попередніх справах проти Болгарії Суд визнав, що тривалі невиправдані затримки процедури реституції призвели до порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції (див. Любомира Попова проти Болгарії (№69855/01, §§83-95, 7.01.2010 року) та Попов і Чонін проти Болгарії, №36094/08, § 43, 17.02.2015 р.). Він не бачить причин дійти до іншого висновку у розглянутій справі.
Висновки: залишається фактом, що ця процедура затягувалася з 1996 по 2013 рік, а саме приблизно на сімнадцять років, внаслідок того, що земельна комісія помилково вказала, що земля заявниці була охоплена розділом 4, і відповідно, зобов'язуючи її збирати необхідні документи відповідно до цієї процедури. Як виявилося врешті-решт, процедура була непридатною, що викликало затримки. Уряд не стверджував, що існували б якісь перешкоди для завершення процедури протягом розумного строку після рішення 1996 року, якби земельна комісія не зробила помилку.
Затримка, про яку йдеться, була істотною, і вона, можливо, поставила заявника у ситуацію тривалої невизначеності.
Констатовані порушення: захист права власності (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).
Ключові слова: бездіяльність органів, правова невизначеність, право власності на землю, перевищення строків
