Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 квітня 2019 року

у справі «Ельвіра Дмітрієва проти Росії»

за заявами № 60921/17 та іншими

Щодо призначення адміністративного стягнення за спробу проведення публічного заходу

Фабула справи: заявник скаржився на обмеження, встановлені владою щодо місця проведення демонстрації, арешт та засудження за організацію цього заходу.

Заявниця вирішила провести публічний захід з приводу відставки прем’єр-міністра через обвинувачення у вчиненні корупційних діянь в особливо великих розмірах. Місцеві органи влади відмовили заявниці у погодженні обраного нею місця проведення демонстрації, посилаючись на інші заходи, які було заплановано провести в тому ж місці того ж дня. Тоді заявниця ще з одним чоловіком проінформували місцеві органи влади про свої наміри провести пікет проти корупції та запропонували інших чотири альтернативних місця їх проведення. Але органи місцевої влади повторно відмовили у погодженні пікету заявниці.

Заявниця опублікувала у соціальній мережі повідомлення, в якому піддала критиці відмову органів влади у погодженні демонстрації; зазначила про оскарження цього рішення до національного суду та анонсувала проведення демонстрації в іншому місці. Заявниця ініціювала судове провадження у зв’язку із відмовою органів влади у погодженні демонстрації та наданні пропозицій щодо інших альтернативних місць її проведення. Суд частково задовольнив її скаргу та зазначив, що дійсно, органи місцевої влади не дотрималися вимог закону, які зобов’язують їх запропонувати інші альтернативні місця для проведення демонстрації, якщо запропоноване першочергово з поважних причин використане бути не може.

Декілька днів потому заявниця провела демонстрацію, проте була затримана по дорозі додому та утримувалася у відділенні поліції протягом чотирьох годин. У подальшому стосовно заявниці було складено протокол про адміністративне правопорушення, яке полягало в організації та заклику до участі в незаконній демонстрації, непокорі працівникам поліції. За результатами судового розгляду справи заявницю було визнано винною та призначено їй покарання у виді штрафу та громадських робіт. Заявниця оскаржувала рішення суду про визнання її винною у вчиненні адміністративного проступку, проте суди апеляційної та касаційної інстанцій відхилили її скарги.

Правове обґрунтування: Суд посилається на принципи, встановлені в ряді справ про свободу зібрань (див. Кудревічіус та інші проти Литви [GC], № 37553/05, ECHR 2015-го). У головній справі «Лашманкін та інші Росії», Суд визнав порушення стосовно питань, подібних до справ у цій справі.

Вивчивши всі матеріали, які йому подані, Суд не знайшов жодного факту чи аргументу, який би переконав його зробити інший висновок у цій справі.

Суд спочатку зауважує, що оскаржуваний захід ґрунтувався на ст.20.2 КпАП у поєднанні з п.1 розділу 10 Закону про публічні події. Зокрема, ст. 20.2 КоАП передбачає відповідальність за порушення встановленого порядку проведення масових заходів, в тому числі за порушення вимог розділу 10.

Конституційний суд пояснив, що п.1 розділу 10 Закону про публічні події забороняє "агітувати" - тобто проводити заклики до участі - і не забороняє "інформувати" потенційних учасників про цілі, тип, місце розташування, час та прогнозовані показники кількості.

Суд зазначає, що національні суди не пояснили, які саме заяви заявниці вони вважають "агітацією", а не "інформуванням" у значенні рішення Конституційного Суду, і чому. Тому вони не вказують, що її повідомлення в соціальній мережі було порушенням вимог розділу 10 Закону про публічні події, відповідно до тлумачення Конституційним судом.

Тим не менше, навіть якщо припустити, що повідомлення заявниці містили заклики до участі в публічному заході і, отже, були «агітацією» в порушенні розділу 10 Закону, Суд вважає, що її засудження порушило її право на свободу вираження поглядів.

Суд зазначає, що ні Уряд, ні національні суди в цій справі не посилалися на будь-які законні цілі, які переслідувала влада при засудженні заявниці. Зокрема, ніколи не стверджувалося, що публічна подія, оголошена заявницею в соціальних мережах, несе небезпеку для громадської безпеки або здатна призвести до злочину. Таким чином, цілі захисту громадської безпеки та запобігання безладам чи злочинам явно не стосуються даної справи. Суд уже встановив, що дотримання правил, що регулюють суспільні збори не може стати самоціллю (див. «Примов та інші проти Росії», №17391/06, § 118, 12.06.2014 р.).

Суд, однак, відзначає пояснення Конституційного Суду про те, що мета правил, що регулюють публічні події, зокрема процедура сповіщення та затвердження, - дозволяє владі вжити всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки присутніх на публічному заході. У свою чергу, заборона на агітацію до участі у публічному заході були схвалена компетентними органами та спрямована на забезпечення того, щоб громадян не вводити в оману.

Суд вважає, що порушення встановленої законом заборони, проводячи "агітацію" до участі в публічному заході, який не був належним чином затверджений, само по собі не є достатнім для виправдання втручання у свободу вираження поглядів заявниці.

Суд зазначає в цьому зв'язку, що повідомлення опубліковане заявницею містило критику владу за недопущення до публічного заходу. Питання, порушені в цьому дописі в мережі Інтернеті, викликали суспільний інтерес, а коментарі заявника до них сприяли постійній політичній дискусії. У зв'язку з цим Суд повторює, що відповідно до своєї судової практики висловлення з питань, що становлять суспільний інтерес, має право на сильний захист.

Суд також повторює, що державним органам важливо виявити певну ступінь толерантності до мирних протизаконних зібрань. Не було підстав вважати, що подібна подія, хоча і не була належним чином затверджена, не буде мирною. Справді, оскаржуваний інтернет-пост не містив жодних закликів до вчинення насильницьких чи інших незаконних дій під час публічного заходу.

Суд також зазначає, що в проведенні публічного заходу було відмовлено з формальних підстав, а не тому, що він представив ризик заворушенням чи злочинам, ризик для громадської безпеки або прав інших осіб. Дійсно, єдиною підставою для відмови було те, що місця, обрані заявником, будуть зайняті іншими громадськими заходами. Важливо зазначити, що влада не стверджувала, що існує ризик сутичок між двома подіями або що, зважаючи на розмір місця проведення та очікувану кількість учасників, проведення двох заходів одночасно загрожує безпеці учасників.

Суд раніше виявив, що відмова затвердити місце проведення виключно на тій підставі , що він був повинен відбутися в той же самий час і місце, як і ще один публічний захід, а також за відсутності чіткого і об'єктивного посилання, що обидві події не можна було належним чином керувати, було непропорційним втручанням у свободу зібрань.

Зважаючи на місцеположення та мирний характер події та за відсутності виявленого ризику сутичок із іншими публічними подіями, не було підстав вважати, що владі потрібно буде втручатися, щоб гарантувати безпеку учасників події та перехожих.

Не було суперечливим, що заявниця була позбавлена ​​волі у значенні п.1 ст.5 Конвенції приблизно з 16.20 до 20.35 вечора 26.03.2017 року. Суд зазначає, що факти цієї справи схожі з фактами у справах “Навальний та Яшин проти Росії” (№ 76204/11, §§ 68 та 93, 4.12.2014 року), “Фрумкін проти Росії“ (№74568/12, § 150, 5.01.2016 року), де було виявлено порушення п.1 ст.5 Конвенції. Уряд не висунув жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти до іншого висновку в цій справі. Суд вважає, що супровід заявниці до відділення поліції та її адміністративний арешт не відповідали російському законодавству і тому не були "законними" у значенні п.1 ст.5 Конвенції.

Висновки: в цій справі втручання у свободу зібрань заявниці ґрунтувалося на законодавчих положеннях, які не відповідали вимогам Конвенції щодо "якості закону", і, крім того, не було "необхідним в демократичному суспільстві». Єдиною причиною втручання у цій справі була необхідність покарання протиправної поведінки. Зважаючи на те, що порушення процедури проведення публічних заходів було незначним і не створювало реального ризику суспільного безладу чи злочину та не мало потенціалу призвести до шкідливих наслідків для громадської безпеки чи прав інших людей, ця причина не є достатньо для обґрунтування засудження заявника.

Констатовані порушення: свобода зібрань та об’єднань (ст.11 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції), свобода вираження поглядів (ст.10 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: проведення мирної акції, обвинувачення в корупційних злочинах, заклики до звільнення високопосадовця, отримання дозволу на проведення демонстрації, узгодження місця проведення акції протесту, обгрунтована відмова у проведенні демонстрації