Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 липня 2019 року

у справі «Тім Хенрік Брун Хансен проти Данії»

за заявою № 51072/15

Щодо відсутності достатнього та належного обґрунтування тримання особи в психіатричному закладі

Фабула справи: заявник стверджував, що його тривале ув’язнення становило порушення п.1 ст.5 Конвенції, оскільки не відповідало початковій меті його ув’язнення, адже суд не отримав нового висновку експерта про доцільність продовження «безпечного ув’язнення» заявника.

Справа стосувалася скарги заявника на відсутність зовнішнього висновку експерта в рішенні суду про залишення заявника в установі (в'язниці, у якій перебувають засуджені злочинці, а в деяких випадках також особи, щодо яких є рішення про опіку, які потребують психіатричної допомоги та спостереження), де він перебуває з 1997 року.

Після кількох ідентичних вироків заявника було засуджено 1996 року за вчинення сексуального насилля над неповнолітнім та засуджено до «безпечного ув’язнення» (йдеться про психіатричне лікування). Терапевтичне лікування заявника не дало результатів і, відповідно, шанси на звільнення з закладу зайшли в стан безвиході; заявник відмовився від хімічної кастрації, яка була умовою для його звільнення, і зрештою заявник відмовився від консультацій з лікарями. У 2015 році суд постановив рішення про подальше перебування заявника в установі та його позбавлення волі.

Правове обґрунтування: Суд усвідомлює, що Вищий суд у своєму рішенні про підтримку вироку заявника мав перед собою ряд елементів для висновку, що “безпечне тримання під вартою” повинно бути збережене, щоб запобігти неминучому ризику повторення тяжких сексуальних злочинів, за які заявник був засуджений тричі.

Вищий суд особливо звернув увагу на медичні звіти у справі заявника, включаючи останній звіт, зроблений консультантом-психіатром в закладі ув’язнення. Цей експерт заявив, що вона робила неодноразові спроби підійти до проблеми протидії лібідо-терапії, що було умовою, але заявник цілком знехтував ідеєю, головним чином через соматичні проблеми. Заявникові також була запропонована консультаційна терапія, але вона підкреслила, що заявнику загрожує істотний ризик рецидиву злочину, подібного до злочинів, за які він раніше був засуджений, якщо йому не давати ліки, що пригнічують лібідо.

Суд переконаний, що Вищий суд врахував консультації експертів та думку заявника, при винесенні висновку про те, що все-таки можна припустити, що заявник піддавався значному ризику рецидиву подібного злочину, якщо йому не надавати ліки, що пригнічують лібідо, що він все ще проти подібної терапії і що він все-таки відмовлявся від контактів з психологами та психіатрами.

Суд зазначає, що, оскільки заявник був поміщений до закладу в 1997 році, тамтешній медичний персонал постійно рекомендував та заохочував заявника пройти терапію придушення лібідо, і він, за винятком короткого періоду, постійно відмовлявся проходити таке лікування. Відповідно, на думку Суду, оскільки, здавалося, немає засобів для співпраці між заявником та медичним персоналом закладу, щоб працювати над зменшенням небезпеки заявника, ситуація справді закінчилася “глухим кутом”. Слід нагадати, що в такій ситуації особливо важливо звернутися до зовнішнього експерта для того, щоб отримати нові пропозиції щодо початку необхідного терапевтичного лікування .

Висновки: суди у своїх рішеннях, навіть не спробули отримати свіжу консультацію позаштатного медичного експерта щодо необхідності постійного тримання заявника в психіатричному закладі, зробив недостатньо для того, щоб встановити відповідні факти з цього приводу. Тому їхнє рішення не звільняти заявника не ґрунтувалося на оцінці, яка була розумною.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканість (п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: правомірність позбавлення волі, об’єктивність медичного огляду, медична психіатрична експертиза, підстави продовження строку ув’язнення